Аркадій Стругацький - Подробиці життя Микити Воронцова

Сказавши це, Олексій Т. сів, закинувши ногу на ногу, і подивився на приятеля з щонайможливішою поблажливістю.

Варахасій Щ. кілька разів задумливо кивнув. Потім він зморщився і почухав за вухом. І потім він заговорив.

— Викладено непогано й переконливо, — промовив він. — Наявна здорова іронія. Непоганий і стиль. Особливо мені сподобалося містечко між Мюнхгаузеном і Прутковим. Га?

— Ну, це я, звісно, перебільшив, — поспішно сказав Олексій. — В запалі полеміки, так би мовити. Вони, звичайно, до такого мудрагельства не опускалися.

— Мудрагельства? — здивувався Варахасій. — Либонь, не знаєш ти, що таке справжнє мудрагельство. Але вам би все простіше. Як це ваш брат розписує: «Васятка сунув ногу у батьківський чобіт і загримотів надвір. Оришка випурхнула з відхожого місця з виском: «Го-го-го! Трактори коли ще гранулювати ґрунт під озимину стартували, а ви усе чикаєтеся!»

— Ломоносов! — огризнувся Олексій Т.

— Від такого чую, — холоднокровно парирував Варахасій Щ. — Фе Абрамов.

Приятелі помовчали. Потім Олексій Т. сердито буркнув:

— Дай-но сюди щоденник.

Він перекинув дві-три сторінки й заглибився в читання. Варахасій прибрав зі столу й почав мити посуд.

— Чайник поставити? — запитав він.

Олексій не відповів.

— Чайник, кажу, поставити? — гаркнув Варахасій.

Тоді Олексій закрив щоденник, кинув його на стіл і міцно потер долонями обличчя.

— Сядь і послухай, — сказав він коротко.

Варахасій повернувся до столу, і Олексій, дивлячись поверх його голови очима, що припухли від безсонної ночі, почав:

— Скажіть, що ви відчуваєте при воскресінні?

— Біль. А потім кілька днів тугу й жах.

— Чому ж тугу й жах?

— Бо всякий раз попереду війна, всесвітнє злодійство, вселенські дурниці, і через усе це мені неминуче належить пройти.

— Неминуче? Кожного разу?

— Так. Це обставини капітальні, вони складають неодмінне тло кожного життя.

— А ви ніколи не намагалися їх запобігти? Когось попереджати, писати листи, виступати десь?

— Було колись. Дуже давно, тисячу років тому, мабуть. Пам’ятаю вже досить смутно. Ні, нічого не виходило. Доводилося навіть кінчати самогубством. Одного разу погнив у концтаборі. Три рази мене розстріляли, а одного разу вбили прямо на вулиці залізними прутами, хвилин десять убивали, було дуже тяжко. «Бо ж ясновидців — втім, як і очевидців, — в усі віки палили люди на вогнищах…» А я був в одній особі і ясновидець, і очевидець. Ні, що одна людина нічого не може, це я завжди знав, але іноді просто не витримував.

— Зрозуміло. Це про обставини, як ви виражаєтеся, капітальні. Але в звичайних, життєвих… Я б, наприклад, якби знав заздалегідь, свого батька врятував. Просто того дня не випустив би його з дому, замкнув би в квартирі.

— І це даремно. Життєві обставини зазвичай у кожному житті складаються по-різному. У вас з батьком що сталося?

— Потрапив під вантажівку.

— Ну, а в іншому житті ця вантажівка з вашим батьком не зустрілася б. Або хвилиною раніше проїхала, або пізніше, а то і взагалі ще за місяць до того розбилася б і пішла в металобрухт. Я в минулому житті на Віроньці Корнєєвій одружився, а в цій зустрівся з нею, коли вона вже заміж вийшла і дочку народила.

— Але родимка у неї…

— А родимка, мабуть, виникає з обставин теж капітального плану, хіба що не політичних.

— Пробачте, ми відволіклися. Значить, в особистому плані нікого ні про що не можна попередити, утримати від згубного, запобігти нещастю?

— Марно. Судіть самі. Я попереджаю Федю, чоловіка своєї сестри Серафими, що його уб’ють під Харковом. Що ж йому робити, дезертирувати? Проситися на інший фронт? Пустити собі кулю в лоб на зло пророцтву? Я вже не говорю про те, що він мені, звичайно, не дуже-то вірив. І я вже не говорю про те, що його вбивають під Харковом тільки в останніх п’яти моїх життях, а за двісті років до цього він регулярно помирав зовсім іншою смертю.

— Цей, напевно, тяжкий тягар — безсиле знання.

— Правда. Іноді я відчуваю його як нестерпне. Буває, дуже хочеться померти по-справжньому, як інші…

— Але ж є й радощі у вашому положенні!

— Так, звичайно, і можу завірити, що ніхто з вас не радіє своїм радощам так, як я своїм.

— Якщо можна, розкажіть детально.

— Не буду я детально. Все одно ви не зрозумієте.

— Вино, любов, подорожі?

— Це насолоди, а не радощі. Насолоди у нас з вами одні й ті самі. Радощі різні.