Аркадій Стругацький - Подробиці життя Микити Воронцова

— Не знаю навіть, що сказати… Сказати правду, ми більше й не спілкувалися ніколи. Хіба що по роботі. А так зустрінемося в коридорі або у буфеті — «добридень», «привіт», — тільки й усього. Хоча, звичайно… Дійсно, два десятки років пройшли, чого тільки не сталося за цей час! Багато що забулося, а я його на тій вечірці як зараз бачу.

— І він відтоді так жодного разу з вами і не заговорив?

— Жодного разу. Напевно, відчував…

— Що?

— Та ж боялася я його, товаришу слідчий! Як чуми боялася. Як діти хоху бояться. Коли Валька розповіла мені, що зійшлася з ним, я тиждень тряслася від горя і страху. Зараз смішно згадати, але рвалася навіть заявити в партком, в міліцію, ще бозна-куди. Добре ще, що чоловік мене утримав. Здорово б це вийшло: старий лиходій спокусив бідну дівчинку, а бідній дівчинці двадцять третій рік минув…

— До речі, а як Валя сприйняла смерть Воронцова?

— Ви знаєте, напрочуд спокійно. Ні слова, ні сльозинки… Можливо, не так уже й кохала.

— Можливо… Скажіть, Віро Хомівно, вас ніколи не прозивали таким слівцем — Неко-тян?

— Неко-тян? Ні, уперше чую. Що це таке?

— Це слово японське. «Кішечка» означає.

— Кішечка… Мене мама в дитинстві звала Кішечкою…»

. . . .

— Ось усе по Самохінй, — сказав Варахасій. — Вражає?

— Вражає, — промовив Олексій Т. — Цікаво, де це була в неї родимка?

— Соромітник, — з огидою сказав Варахасій.

— Вибач. Я пожартував. Читай далі.

Варахасій пошелестів паперами.

— А далі у нас піде дочка Самохіної, — сказав він. — Валентина Мирленівна. Чарівна особа, доповім я тобі. Ну, з нею я розмовляв з першою, вона сама вийшла на мене — з проханням повернути її речі, що залишилися на квартирі у Воронцова. Тут ми й поговорили. Читаю:

«— Як ми з ним познайомилися? Дуже просто й узагалі-то досить випадково. У жовтні… ні, в листопаді минулого року начальство наказало мені терміново відрецензувати довідник з австрійської системи патентування. А я німецькою ні в зуб ногою, в інституті вчила англійську, але це було перше мені серйозне завдання на роботі, та й самолюбство грало. Ну, обклалася словниками, поповзла за текстом, день скнію, другий, і все на першій сторінці… Ні, думаю, нічого в мене так не вийде. Стала думати, що робити. Перебрала всіх друзів і знайомих — як на зло, нікого з німецькою. Хто з англійською, хто з іспанською, один навіть з есперанто, а з німецькою жодного. Тоді вирішила я підключити батьків: можливо, у них є хто-небудь. Вийшла до них, а в мами — пам’ятається, була субота — гості, дві пари з її інституту. Так і так, кажу, товариші, допоможіть бідній дитині, терміново потрібен знавець німецької мови. Та нічого простіше, кричать, у нас Воронцов відмінно німецький знає, Микита Сергійович… І тут же дядько Сєва дістає записник і дає мені його домашній телефон. Мама було на диби, не смій, мовляв, турбувати людину, але вони її заговорили, що Воронцов — мужик добрий, що йому нічого не варто та інше. Ну а я — в передпокій, до телефону. Подзвонила, назвалася, сказала, в якій справі вторгаюся в його домашній спокій. Він помовчав кілька секунд і дуже спокійно, неголосно так сказав: «Із задоволенням допоможу вам, Валя. Я вільний, можете приїхати хоч зараз…» — і продиктував адресу. І я тут же до нього поїхала.

— І допоміг він вам?

— Не допоміг — сам усе зробив. Коли я через два дні після роботи до нього поїхала, як ми умовилися, рецензія була готова — надрукована у двох екземплярах, усе честь по честі. Я йому дякувати, а він головою похитав і сказав: «Не треба, Валю, це я в своїх інтересах, щоб нам з вами сьогодні не працювати, а шампанське пити…» І очі у нього були в той момент незвичайні — сумні і якісь сяючі, я таких ні в кого ще не бачила. Напевно, в той момент я в нього й закохалася. Що ж, я — людина рішуча. Прямо при ньому зняла слухавку й подзвонила додому, що ночуватиму у подруги.

— Любов з першого погляду, так би мовити…

— Це що, іронія»?

(Варахасій перервав читання.

— Я вже доповів тобі, — сказав він, — що ця дівиця виявилася чарівною особою. І говорила вона зі мною охоче, немовби тільки й чекала випадку виговоритися. А коли я сказав дотеп щодо любові з першого погляду, обличчя її спотворила лють. Тобто це я говорю — спотворила, насправді воно залишилося прекрасним, це обличчя, тільки іншим, чи що…)

«— Це що — іронія?

— Яка вже тут іронія, Валентино Мирленівно, боже борони…

— Ви його не знали… Та й ніхто його не знав, навіть найближчі приятелі. Одна тільки я знала, тому, напевно, що він був першим в моєму житті чоловіком. Я його любила без пам’яті. Хоча з самого того вечора знала, відчувала, що не надовго мені це щастя…