Герберт Веллс - Невидима людина

– Я знайду вам те місце…

– Мабуть, краще я перегляну спершу весь том, – сказав містер Бантінг, усе ще тручи свої окуляри. – Насамперед, знаєте, загальне враження, а ключ уже будемо шукати потім.

Він кахикнув, надів окуляри, невдоволено поправив їх, кахикнув ще раз, палко бажаючи, щоб трапився якийсь випадок і врятував його від неминучої ганьби. Потім він неквапливо взяв у Каса книгу. І тут справді щось трапилось.

Двері несподівано відчинилися.

Обидва джентльмени аж підскочили, озирнулися, та коли побачили рожеве обличчя під пухнастим циліндром, полегшено зітхнули.

– Пивниця? – спитало обличчя, роздивляючись по кімнаті.

– Ні, – воднораз відповіли вони.

– Навпроти, голубчику, – пояснив містер Бантінг.

– І прошу, зачиняйте двері, – роздратовано додав містер Кас.

– Гаразд, – стиха мовив гість. – Відчалюй! – наказав сам собі й, зачинивши за собою двері, зник.

– Моряк, мабуть, – сказав містер Бантінг. – Цікаві вони хлопці. «Відчалюй!» – напевне, морський термін, що означає наказ вийти з кімнати.

– Може, й так, – згодився Кас. – Я сьогодні вкрай знервований. Коли двері ото відчинялись, я мало не підскочив.

Містер Бантінг посміхнувся, ніби сам не підскочив із несподіванки.

– А тут іще, – зітхнув він, – ці книги!

– Одну хвилинку, – мовив Кас, устаючи і зачиняючи двері на ключ. – Тепер, думаю, ніхто до нас не вдереться.

У цей час почулося, як хтось засопів.

– Безперечно одне, – зауважив Бантінг, присуваючи свій стілець до Каса, – що останніми днями в Айпінзі сталися дивні речі… дуже дивні. Я, звичайно, не можу повірити в цю безглузду історію про невидиму людину…

– Вона таки неймовірна, – сказав Кас. – Але факт, що я бачив у рукаві…

– Та чи бачили ж ви? Чи впевнені в цьому?.. Може, тут, наприклад, дзеркало… Галюцинацію викликати досить легко. Не знаю, чи доводилось вам бачити коли-небудь справді доброго фокусника.

– Я не хочу знову товкти те саме, – відповів Кас. – Ми вже розібралися в цьому, Бантінгу. Ось ці книги… А ось і місце, що, як мені здалося, написано по-грецькому. Літери справді грецькі.

Він показав на середину сторінки. Містер Бантінг злегка почервонів і наблизив до книги своє обличчя – очевидно, щось було негаразд з його окулярами. Обізнаність цього маленького чоловіка з грецькою мовою була наймізерніша, але він був упевнений, що всі парафіяни вважали, ніби він знає і грецьку, і давньоєврейську. А тепер… Чи не признатися? А може, просто вдати, що він читає? Раптом він відчув якийсь дивний дотик до потилиці. Biн спробував поворухнути головою і зустрів непереборний опір. Немов чиясь важка тверда рука схопила його за голову і сильно тисне її до столу.

– Не ворушіться! – прошепотів чийсь голос, – або я розтрощу вам голови!

Містер Бантінг глянув Касові в обличчя, що було зовсім близько від його власного, і побачив на ньому відбиття свого власного переляку й подиву.

– Я дуже шкодую, що мушу повестися з вам так брутально, – сказав Голос, – але нічого не поробиш. Відколи це ви навчилися нишпорити в приватних записках дослідників? – додав Голос, і два підборіддя, водночас гупнувши в стіл, клацнули чотирма рядами зубів. – Відколи це ви навчилися вдиратись до приватного помешкання людини, що опинилася в біді? – і знову стук об стіл і клацання зубів.

– Куди ви поділи мій одяг?.. Послухайте, – провадив далі Голос. – Вікна ці зачинені, ключ од дверей у мене. Людина я дуже сильна, під руками в мене – кочерга, і до того ж я – невидимий. Будьте певні, що, коли схочу, я можу любісінько вбити вас обох і легко звідси вибратися. Розумієте? Отож-то. Якщо я пущу вас, обіцяєте мені не робити ніяких дурниць і виконувати те, що я скажу?

Вікарій та лікар перезирнулися, і обличчя в лікаря видовжилось.

– Обіцяємо! – відповів містер Бантінг.

– Обіцяємо! – повторив за ним і лікар.

Тоді Невидимець відпустив їм шиї, і вікарій з лікарем випросталися на своїх стільцях. Обличчя в них були дуже червоні, і обидва вони крутили головами.

– Сидіть, будь ласка, там, де й сидите, – сказав Невидимець. – Ось, бачите, кочерга. Входячи в цю кімнату, – вів далі Невидимець, ткнувши кочергу під ніс одному й другому, – я не думав, що тут хтось є, і сподівався, крім книг з моїми записами, знайти тут і свій одяг. Де він? Ні, не підводьтеся. Я й так бачу, що він зник. Хоч дні тепер досить теплі, щоб невидима людина могла бігати гола, але вечори – прохолодні. Мені потрібен одяг та й ще дещо. Потрібні мені й ці три книги.