Микола Дашкієв - Загибель Уранії

— Чули, Федоре Івановичу? — Павло приставив до вуха долоню. — Метеорит руйнується. Може, там зараз відбувається таке, чого ніколи ніхто не бачив і не побачить!

Льотчик не квапився з відповіддю. Йому теж дуже хотілося вирушити в подорож до невідомого, але почуття відповідальності змушувало ще раз зважити всі обставини.

— Ну, гаразд, — сказав він нарешті. — Летімо.

Наблизившись до місця падіння метеорита, вертоліт потрапив у густий туман.

В каламутній імлі потужні бортові прожектори вертольота світили, мов каганці. Руху не відчувалося. Вертоліт немов завис в оцих драглях. Тільки екран панорамного локатора свідчив, що він швидко летить уперед. Безперервно змінюючись, повзла на опуклій поверхні скла своєрідна карта місцевості: радіохвилі вільно пронизували туман, обмацували землю і поверталися назад, щоб розповісти про все, з чим вони зіткнулись.

Крім звичайного радіолокатора, на вертольоті були ще й ультразвуковий та магнітний локатори, а також спеціальні аналізатори складу повітря та індикатори радіоактивності. Їх покази свідчили, що рішення полетіти до місця падіння метеорита — цілком правильне. Прилади фіксували на плівку дуже дивні, незрозумілі явища, які навряд чи тривали б довго.

Вертоліт за півгодини перетнув три широкі смуги гарячого повітря з високим ступенем радіоактивності. При цьому на екрані автоматичного спектрографа з'явилась яскрава, не знана досі зелена лінія.

— Погляньте на оцю лінію, Федоре Івановичу! — захоплено вигукнув Павло. — Напевно, метеорит приніс з собою десятки, а може, й сотні кілограмів невідомого радіоактивного елемента!

Незабаром довелося визнати, що висновок Павла був передчасний: чим ближче підходили вони до місця падіння метеорита, тим меншу потужність радіоактивного випромінювання показували прилади. Здавалося, космічне тіло викинуло весь запас радіоактивної речовини в повітря, щоб нічого не віддати Землі.

— Не розумію… — морщив лоба Павло. — Не розумію… Може, невідомий радіоактивний елемент дуже нестійкий і швидко розкладається? Але тоді зруйнувався б, розсипався б на порох увесь метеорит?..

Тим часом магнітометр уперто показує попереду по курсу дуже велику масу магнітної речовини. Лише над Уралом, поблизу Магнітогорська, спостерігалася така напруженість магнітного поля. Але ж у районі Северська магнітної аномалії нема.

Що б там не було, стрілка магнітометра невпинно повзла донизу і, нарешті, на сто двадцять третьому кілометрі від Верхньої Чащоби стала вертикально.

— Зупиніться, — попросив Павло. — Здається, тут.

Він до болю в очах стежив за мінливою картиною на екрані радіолокатора. Вдень, та ще ясної години, знайти місце падіння метеорита було б дуже легко. А от знайди його вночі, в тумані, та ще й там, де землю вкриває стільки озерець, що весь екран ніби побризкано крейдою.

Павло шукав пляму у формі більш-менш правильного диска. Та ось в очі йому впав один з контурів — щось схоже на велику розплатану рибину. Силует мав чітко окреслену, геометрично правильну форму.

— Ракета?.. — здивовано вигукнув Павло. — Невже ракета?!

Аж тепер він вимовив уголос те, про що мимоволі думав протягом останніх двох тижнів, починаючи з того часу, коли вчені всього світу розгубилися перед таємницею незвичайного метеорита.

Дивну поведінку космічного тіла можна було б з'ясувати дуже просто, коли припустити, що воно — не метеорит, не шматок мертвої матерії, а міжпланетний корабель, керований розумними створіннями. Для спуску на Землю космонавти мусили зменшити швидкість ракети в кілька разів — от вони й використали силу тертя об повітря під час прольотів через земну атмосферу. А що цього виявилося замало, їм довелось гальмувати свій корабель ще й атомними вибухами.

Ця гіпотеза була парадоксально простою, вірогідною і, мабуть, спала на думку не тільки недосвідченому аспірантові, а й не одному з маститих учених. Проте ніхто не наважився висловити її, бо ряд обставин заперечували таку можливість.

В нашій Сонячній системі умови для існування життя є на Землі, Венері та Марсі. На Венері, як беззаперечно визначили вчені, ще немає розумних істот. А марсіани — якщо вони таки є — обрали б для подорожі інший час, коли Марс і Земля знаходяться по відношенню одна до одної найближче. Припустити ж, що космічні гості прилетіли з якоїсь іншої сонячної системи, надто сміливо. Адже навіть од найближчої зорі світло йде до Землі кілька років. І ще одне: космічний корабель мусив би приземлитися з заходу на схід по екватору, в напрямку обертання Землі. Так було б безпечніше, та й пального витрачалося б менше. Приземлення по меридіану вимагало від космонавтів нічим не виправданої додаткової витрати енергії на гальмування.