Микола Дашкієв - Загибель Уранії

Тільки — машини. Машина не зрадить. Машина не мислить. Машина не прагне. Вона — як палиця в сильній руці: б'є того, на кого скерована.

Але ж палицю можна видерти з тієї сильної руки!

…За кілька миль від центру Уранії, поблизу підводного порту, розташувалося Містечко науки. Тут не палахкотять реклами, не дзюркочуть струмочки, не мерехтять штучні зорі.

Сірі стіни тунелів. Яскраві ліхтарі під стелею. Металеві дверцята, немов у казематах фортеці чи на військовому кораблі. Тут мають жити найвищі з найнижчих — інженери та вчені, ті, на кому тримається могутність Кейз-Ола.

Здається, що й тут усі сплять. Тихо-тихо в містечку науки. І тільки в одній з кімнат чути голосну розмову.

— Вперед! — наказує енергійний чоловічий голос.

— Вперед! — повторює м'який жіночий.

— Праворуч!

— Праворуч!

Що б не сказав чоловік — жінка обов'язково повторить. Така настирливість здивує кого завгодно, особливо коли зважити, що чоловічий голос належить Кейз-Олу, а жіночий — Мей.

— Стоп! — кричить трильйонер.

— Стоп! — повторює Цариця краси.

І відразу ж по тому лунає третій голос — голос Кольріджа:

— Стоп! Чудово, друзі!

Звичайно ж, у лабораторії немає ні Кейз-Ола, ні Мей. Там стоять два магнітофони, лежить кільканадцять котушок з магнітною ниткою, а ще більше — порожніх. Коричнева павутина з них уже змотана, поснувала столи й стільці, нитка рожевою піною вкрила підлогу. З кожної котушки було взято щонайбільше два-три відтинки, на яких магнітними знаками зафіксовано голоси трильйонера та Мей і склеєно відповідним чином. І ось магнітофони вправляються в красномовстві.

Не задля забавки сидять оце глупої ночі шофер Люстіг, професор Кольрідж і академік Торн над магнітофонами. Не знічев'я перемотують котушки з магнітною ниткою. Металеві сколопендри скоряються тільки голосу Кейз-Ола. Лише трильйонера вони підпускають до себе. Завдання нелегке — треба зробити так, щоб машина виконувала команди не тільки Кейз-Ола. Тоді вона з ворога стане другом — досить лише вимкнути ядерний реактор: недарма ж інженер Айт роздобув секретне число цифрового замка!

— Чудово, друзі! — повторює Кольрідж. — А тепер перепишемо все це на барабан пам'яті. Торн, візьмись-но за цю справу!

— Га?.. — академік здригнувся, кліпнув очима. — Переписати? Гаразд. — Він спроквола підвівся, взяв котушку з магнітною ниткою і попростував, похнюплений, до сусідньої кімнати.

Кольрідж провів його стурбованим поглядом.

— Погано, Люстіг. Непокоїть мене Торн… Це — геніальний вчений, з числа тих, що народжуються раз на сто років, і зовсім дитина в питаннях політики. Зараз він не тільки приголомшений, а просто розчавлений. Сталося найстрашніше для нього: результат власної праці, справа цілого життя розкрились перед ним у зовсім несподіваному вигляді. Витримати на старості літ отакий злам важко.

— А ви, Кольрідж? — тихо запитав Люстіг.

— Я? — професор знизав плечима, припалив цигарку. — Що говорити про мене? Я завжди був другорядним персонажем у тій трагедії, яка зветься життям. Я скрізь виступаю за няньку… Няньчив академіка Торна і піклувався про його самозаглиблену гордівницю-дружину, як умів дбав про Тессі. Мені здавалось: вони без мене загинуть… Ось так і літа збігли…

— Даремно, Кольрідж! Вам ще жити й жити!

— Даремно? — він посміхнувся розумною, сумною посмішкою. — Коли хочете знати, я, певно, так і помру нянькою. Мені, наприклад, дуже хочеться поняньчити вас, хоч ви й «страшний комуніст».

— Невже я схожий на немовля? — засміявся Люстіг.

— Для мене — так. А втім, жартую, звісно. Скажіть, ви закохані в Тессі?

Люстіг мовчки кивнув головою.

— А вона?

Запала пауза. Кольрідж потер чоло, зітхнув.

— Шкода. А мені здавалося, що вона покохала… — він зрозумів, якою прикрою була ця розмова для Люстіга, тому звернув на інше. — Боюсь я за неї. Надто щира вона й чесна, щоб грати роль тієї фрейліни. Зрадить себе якщо не словом, то поглядом. Довго ще?

— Півтори доби.

— А чому саме стільки? Чому не розпочати повстання, скажімо, завтра?

— Е, складна то штука, Кольрідж! Скажіть, що б ви зробили, коли б дізналися, що хтось збирається вас пограбувати, а то й забити?

— Насамперед перевірив би пістолет і поклав би його в кишеню.

— Слушно! До поліції не побігли б?

— Навіщо? Не спіймався — не злодій.

— Ото ж бо воно й є! Містер Кейз-Ол замахнувся на весь світ. На його стартових злагодах уже стоять понад три тисячі балістичних ракет з атомними та водневими бомбами. Всі знають, куди вони спрямовані, та тільки що вдієш? «Містер Кейз-Ол — проти атомної бомби». А ракети — «на той випадок, коли нападуть комуністи». Зрозуміло?