Микола Дашкієв - Загибель Уранії

Вранці наступного дня екскурсантів було розбито на дві групи. Гостей запросили до готелю, розташованого поблизу порту, відпочити, а двісті наймудріших після сніданку спеціальним електропоїздом поїхали до самої Уранії.

Екскурсанти ступили на територію підземного міста тоді, коли над ним панував вечір.

З майданчика, який, здавалося, висів над прірвою, було видно безліч вогнів. Вони тяглися ланцюжками, розсипалися туманностями, сплітались у химерні візерунки реклам. А над ними сяяли полохливі зорі.

Вечір швидко перетворився на ніч, яка в свою чергу почала змінюватись світанком. Виразнішали силуети будинків, танула, світлішала легенька імла. І навіть Зоря Кейз-Ола прокотилася саме так, як над Дайлерстоуном.

Звісно, Сонця не зійшли, але ілюзія ранку була майже повною. Небо над містом забарвилось у такий колір і так світилося, наче воно й справді простяглось у безмежність, а не лежало на дахах будинків суцільним залізобетонним куполом. Апарат зміни дня й ночі працював бездоганно.

При денному світлі перед екскурсантами постало велике місто — зелене й красиве. Звідси, з майданчика Погоди, воно здавалося прямо безмежним.

— Грозу! — кинув Кейз-Ол.

Одне тільки слово — і на Уранію враз посунула важка навала хмар. Скінчився дощ, вияснилося знову. На яскравій зелені тропічних дерев замерехтіли краплинки вологи.

— Чудово!.. Незрівнянно!.. Дивовижно!.. — тільки й чулося з уст вражених мільйонерів.

А інженер Айт дивився на все це з невимовною тоскнотою в грудях. За кожним камінчиком будов, за кожним мазком фарби на стінах, нарешті, за кожним наперстком повітря видовбаної в суцільній скелі печери стояли мерці. Скільки їх було — тисячі, десятки тисяч?

Айт торкнувся холодної стіни. Здригнувся.

Може, за цю балюстраду чіплялися в останньому пароксизмі чиїсь ще теплі руки, коли з вентиляційної мережі замість життєдайного кисню засичав смертоносний газ? А може, саме тут працював і падав від знемоги його батько?.. Айт бачив його мов живого. Виснажений, сивий, він ходить з кутка в куток кімнатки готелю «Комфорт» і говорить уривчасто, хрипко: «Любі мої, можна було б написати найтрагічніший роман про те, як гинули мої товариші, щоб дати мені змогу втекти…»

Айт ледве стримує стогін, який рветься з грудей, по щоках у нього повільно котяться сльози. Отямився він лише тоді, коли побачив поруч себе Мей. Вона щось весело щебетала до короля хімії.

Айт посторонився. Заглибившись у свої думки, він і не помітив, як опинився мало не попереду всіх.

Тепер уже Айт тримав себе в руках. Він пильно придивлявся до всього, запам'ятовував, куди йти — адже все це може придатися у вирішальну хвилину.

Уранія мала два проспекти, а далі йшли звичайні невисокі тунелі. Одна вулиця належала цілком Кейз-Олу. Трильйонер повідомив про це спокійнісінько, ніби й не помічав гримас невдоволення, які перебігали на обличчях наймудріших.

— А ото — ваш Проспект Щасливих, шановні наймудріші! — показав він рукою. — Ходімо, побачите.

Багатьох спіткало розчарування. На дверях найкращих особняків висіли таблички з іменами найбагатших мільярдерів. Решті лишилися будинки гірші й менші.

Настрій наймудріших почав підупадати. Все рідше й рідше чулися захоплені вигуки. Заздрість одне до одного й загальна злість проти Кейз-Ола підточували єдність наймудріших.

Кейз-Ол це помітив.

— Межі міста можна розширити… Кожен з вас зможе побудувати палац за своїм бажанням. Але навіщо? — Кейз-Ол глузливо посміхнувся, обвів поглядом строкатий натовп. — Хіба ми тут збираємося доживати віку? Ну — місяць, рік… А тоді…

Мей демонстративно позіхнула, показуючи, що пора кінчати балаканину.

— Даруйте, моя люба! — схилився до неї Кейз-Ол. — Шановні наймудріші, прошу до столу. Більш докладно ми оглянемо Уранію завтра, а зараз вип'ємо за наш острів порятунку, поєднаємо серця в теплій, щирій розмові!

На гостей уже чекали накриті столи посеред чудового саду біля тихого озерця. В саду щебетали й пурхали барвисті пташки, дзюркотіли струмочки; по синьому небу повзли білі хмарки. І все-таки чогось тут не вистачало.

Бракувало людей. Крім камердинера містера Кейз-Ола, не було навіть служників — усе виконували автоматичні пристрої. І оце безлюддя пригнічувало мільйонерів.

Усі вони, як і Кейз-Ол, зневажали народ і боялись його. Але коли б зараз на вулицях цього міста, десь за надійною огорожею, вирував натовп, кожен мільйонер почував би себе краще.