Герберт Уэллс - Війна світів. Невидимець

І всі на вулиці — продавець солодощів, власник балагана для метання кокосових горіхів та його помічник, хазяїн гойдалки, хлопчаки, франти, молоді жінки, фермери й циганки, — кинулися бігти до трактиру. Перед будинком місіс Голл зібралося чоловік сорок. Людей більшало, всі метушилися, галасували, розпитували і висловлювали здогади. Кожному неодмінно хотілося говорити, але ніхто нікого не слухав. Кілька чоловіків підтримували місіс Голл, яка була майже непритомна. Над усім цим гамором чулася одна розповідь:

— Перевертень!

— Що ж він накоїв?

— Поранив служницю?

— Кинувся на неї з ножем!

— У нього немає голови!

— Дурниці! Це просто фокус!

— Він поскидав бинти...

Намагаючись зазирнути у відчинені двері, натовп утворив клин, гостряк якого біля входу займали найсміливіші.

— Він спинився на хвильку. Аж тут закричала служниця, і він обернувся. Я бачив, як майнула її спідниця, і він побіг за нею. Не минуло й десяти секунд, як він повернувся з ножем і зі скибкою хліба, став, наче вдивлявся у щось, а голови в нього зовсім немає... Ви трохи пропустили, а то б і самі...

Сталося якесь замішання, і оповідач замовк, даючи пройти невеличкому гурту людей. Попереду дуже рішуче, весь червоний, ішов містер Голл, за ним Боббі Джеферс, місцевий полісмен, а за ним містер Сенді Воджерс. Вони мали наказ заарештувати незнайомця.

Натовп кричав, переказував їм останні новини.

— Чи має він голову, чи ні, а я маю наказ заарештувати його, і я його заарештую, — проголосив Джеферс.

Містер Голл піднявся сходами, підійшов до дверей вітальні й побачив, що вони відчинені.

— Констеблю, — сказав він, — виконуйте свій обов’язок.

Джеферс ввійшов до кімнати, за ним — Голл, за ним — Воджерс. У непевному світлі вони побачили постать, без голови, у рукавичках, яка в одній руці тримала недоїдену скибку хліба, а в другій — сир.

— Це він, — сказав Голл.

— Це що таке? — роздратовано промовила порожнеча над коміром.

— Ви надзвичайно дивна людина, сер, — сказав містер Джеферс. — Але чи маєте ви голову, чи ні, а я маю наказ заарештувати вас, і я виконаю свій обов’язок.

— Не підходьте до мене! — гукнув незнайомець.

Він хитнувся назад, кинув хліб і сир, а містер Голл ледве встиг прибрати зі столу ніж.

Ліва рукавичка незнайомця шугнула просто в обличчя містера Джеферса. За мить полісмен, увірвавши пояснення щодо наказу, схопив невидиму руку і стиснув невидиме горло. Його стусонуло ногою так, що він аж крикнув, але руки не випустив.

Голл пересунув по столу ніж до Воджерса і ступив до Джеферса і незнайомця, які, зчепившись, наближалися до нього.

Стілець, що стояв на дорозі, з гуркотом відлетів, і чоловіки покотилися на підлогу.

— За ноги його, — крізь зуби процідив Джеферс.

Містер Голл, узявшись виконати розпорядження, дістав штурхана під ребра і на якийсь час вибув із лав, а містер Воджерс, побачивши, що незнайомець з ножем у руці бере гору, відступив до дверей, де зіткнувся з містером Гекстером та візником, які з’явилися на допомогу. У ту саму мить зі шкафа полетіли три чи чотири пляшки, наповнивши кімнату їдким запахом.

— Здаюся! — закричав незнайомець, хоча Джеферс був під ним, і через секунду стояв уже на ногах захеканий, безголовий і безкистий, бо тепер на ньому не було вже й правої рукавички. — Це ні до чого, — сказав він, схлипнувши.

Найдивніша то була у світі річ — голос, який виходив з порожнечі...

Джеферс підвівся, дістав пару наручників, і... в очах йому потемніло.

— Еге! — сказав Джеферс, вмить зрозумівши, що становище надзвичайне. — До біса! Я бачу, що скоро нам і наручники не знадобляться.

Незнайомець перебіг рукою згори вниз по вбранню, і всі ґудзики немовби чудом розстебнулися. Потім таємничий пожилець буркнув щось і нахилився. Здавалося, він щось робить зі шкарпетками та взуттям.

— Пробачте, — раптом промовив Гакстер, — та це ж не людина! Це порожній одяг! Можна ж навіть зазирнути всередину його костюма. Я міг би встромити руку...

Він простиг руку, та, здавалося, наткнувся на щось на півдорозі і відсмикнув її.

— Я прошу не тикати пальцями мені в очі! — промовив злий голос із порожнечі. — Я ж тут весь — із руками, ногами й усім тілом, тільки я невидимий. Це дуже незручно, та що поробиш. Невже це достатня причина тикати пальцями мені в обличчя?

Костюм був уже розстебнутий і ніби висів на невидимих підпорах, а тепер навіть, здавалося, випростався.

Кімната була вже повна.

— Невидимець! — сказав Гакстер. — Що ж це робиться?