Герберт Уэллс - Війна світів. Невидимець

А у вітальні, куди проникав тільки тоненький жмут сонячного проміння, незнайомець, забинтований, зголоднілий, а може, й наляканий, розглядав в окуляри папери, дзвенів брудними пляшками і часом лаявся на хлопців, що товклися під його вікнами. У кутку біля каміна лежали скалки кількох розбитих пляшок, і в повітрі стояв запах хлору. Більше нічого цікаві не побачили і не почули.

Під полудень незнайомець несподівано відчинив двері вітальні й став на порозі, дивлячись на трьох-чотирьох людей, що були в буфетній.

— Місіс Голл! — гукнув він.

Хтось боязко пішов по місіс Голл.

Вона прийшла швидко, задихана і ще більше розлючена. Містер Голл досі не повернувся. Місіс Голл давно вже обміркувала цю сцену і прийшла з маленькою тацею, на якій лежав неоплачений рахунок.

— Ви просите подати вам рахунок, сер? — спитала вона.

— Чому мені не принесли снідати? Чому не приготували їсти і не відгукувалися, коли я дзвонив? Ви вважаєте, я можу жити без їжі?

— А чому ви не сплатили рахунок? — відповіла запитанням місіс Голл. — Мені це дуже цікаво.

— Я три дні тому сказав вам, що чекаю переказу і...

— А я три дні тому сказала вам, що не хочу чекати переказу. Якщо ви п’ять днів не сплачуєте рахунок, не треба нарікати, що не приносять сніданок.

Незнайомець вилаявся — коротко, але виразно.

— Гей, ви там, обережніше! — почулося з буфетної.

— Я буду дуже вдячна вам, сер, якщо ви залишите лайки при собі, — сказала місіс Голл.

Незнайомець зараз більше, ніж будь-коли, скидався на розлюченого водолаза в скафандрі. Усі відчували, що перемога місіс Голл близька, і слова незнайомця підтвердили це.

— Послухайте, дорога... — почав він.

— Я вам не «дорога»! — відрізала місіс Голл.

— Я ж казав вам, що чекаю на переказ.

— Я не хочу чекати ніякого переказу! — сказала місіс Голл.

— Але ж...

— Три дні тому ви казали, що не маєте й соверена.

— А тепер я знайшов іще трохи.

— Невже?! — вигукнув хтось із буфетної.

— Цікаво, де ви їх знайшли? — зауважила місіс Голл.

Це, вочевидь, страшенно роздратувало незнайомця. Він тупнув ногою.

— Що ви хочете сказати? — спитав він.

— Мені цікаво, де ви знайшли гроші, — відповіла місіс Голл. — І перш ніж я подам вам новий рахунок, або принесу снідати, або взагалі зроблю що-небудь для вас, ви мусите пояснити мені те, чого я не розумію (а також не розуміє ніхто інший). Я хочу розуміти, що сталося з кріслом у вашій спальні, я хочу розуміти, як ваша кімната могла бути порожньою, а потім ви знову в ній з’явилися. У цьому будинку є правило: тут кожен входить і виходить у двері. Ви ж це правило порушили, і я дуже хотіла б розуміти, в який спосіб. І ще я хочу розуміти...

Раптом незнайомець підняв стиснені в кулаки руки в рукавичках, тупнув ногою і крикнув «годі!». Місіс Голл відразу ж замовкла.

— Ви не розумієте, хто я? — запитав він. — Гаразд. Я вам покажу. Справді покажу!

Він приклав долоню до обличчя, а потім відвів руку. На місці, де мала бути середина лиця, зяяла порожнеча.

— Будь ласка! — промовив незнайомець.

Він ступив крок уперед і подав місіс Голл якусь річ, яку вона, вражена різкою зміною в його обличчі, взяла до рук, глянувши на неї, заверещала, впустила і відсахнулась. Це був ніс незнайомця, рожевий, блискучий, — і цей ніс зараз котився по підлозі.

Незнайомець зняв окуляри, і всі в буфетній завмерли. Він скинув капелюх і зірвав з себе парик та бинти. Спершу вони не піддавались. Усі присутні завмерли в жахливому передчутті.

— Господи милосердний! — скрикнув хтось.

Бинти й парик полетіли на підлогу.

Те, що постало перед очима переляканих мешканців Айпінґа, було страшніше за будь-які їхні сподівання. Остовпіла з жаху місіс Голл стояла, розкривши рот, а потім закричала й кинулась тікати. Усі заворушилися. Люди готові були побачити що завгодно — шрами, каліцтво... — але не побачити нічого? Бинти і перука пролетіли через коридор у буфетну. Усі присутні кинулися сходами донизу, в поспіху падаючи один на одного. А на порозі вітальні, вигукуючи недоладні пояснення та нервово жестикулюючи, стояв хтось, хто був схожий на людину аж до коміра пальта, але вище за комір не було нічого, тобто анічогісінько!

Ті, хто був подалі від будинку, почули крики, глянули вздовж вулиці й побачили, як із «Карети і коней» стрімголов вибігають люди. Вони побачили, як упала місіс Голл, а містер Тедді Генфрі перестрибнув через неї; потім вони почули страшні крики Міллі, яка вискочила на гамір із кухні й наштовхнулася на людину без голови.