Герберт Уэллс - Війна світів. Невидимець

Третій камінь упав на землю.

— Все дуже просто, — сказав голос. — Я — невидимець.

— Казна-що, — сказав містер Томас Марвел, кривлячись від болю. — Де ви ховаєтесь і як ви це робите? Ніяк не второпаю. Здаюсь.

— Добре, — промовив голос. — Я невидимий, нічого більше. І хочу, щоб ти це зрозумів.

— Це я зрозумів. Вам нема чого сердитися, сер. Ну а тепер... Поясніть мені, як ви це робите?

— Я невидимий. Це головне. І зрозумій, що...

— Та де ж ви? — перебив містер Марвел.

— Тут. За кілька кроків від тебе.

— Облиште. Я не сліпий. Ще почніть доводити мені, ніби ви — просто повітря.

— Правильно. Я — повітря, і ти дивишся крізь мене.

— Що? В вас так-таки нічого нема? Може, ви тільки голос, га?

— Та ні, я — такий самий, як і всі люди, — я мушу пити, їсти, ховатися від негоди... але я невидимий. Розумієш? Невидимий. Це дуже просто. Невидимий.

— Значить, ви справжній?

— Звісно, справжній.

— Якщо ви справжній, дайте мені руку, — попросив Марвел.

Тієї ж миті він відчув, як чиїсь пальці стиснули йому зап’ясток, а потім його пальці несміливо піднялись по чиїйсь руці, намацали мускулясті груди, бородате обличчя.

Марвел неймовірно здивувався.

— Оце так! — скрикнув він. — Куди там ті півнячі бої. Дивно! І крізь вас я можу побачити кролика аж за милю звідси. У вас не видно нічого... крім... — Містер Марвел пильно оглянув порожнечу перед собою. — Чи не їли ви хліба з сиром? — спитав він, тримаючи невидиму руку.

— Ти вгадав. Цю їжу мій організм ще не засвоїв.

— Ага! Хоч ви ніби й дух.

— Звичайно, все це й наполовину не таке дивне, як ти гадаєш.

— Е, як на мій вбогий розум, то досить дивне, — сказав містер Томас Марвел. — Але як ви спромоглися, до біса?

— Довго розповідати. І до того ж...

— Я досі не можу оговтатись.

— Тепер я скажу вам так: по-перше, мені потрібна допомога, тому я й прийшов сюди. Тебе я побачив випадково. Я блукав безтямний від люті, голий, безсилий. Я ладен був убити когось... І побачив тебе...

— Господи! — зітхнув містер Марвел.

— Я підійшов, повагався... пішов далі...

Обличчя містера Томаса Марвела красномовно говорило про його почуття.

— Потім я зупинився. Це, сказав я собі, невдаха, як і я. Такий мені якраз і потрібен. Тоді я підійшов до тебе. І...

— Господи! — застогнав містер Томас Марвел. — Мені в голові паморочиться... Та дозвольте запитати: чого ж вам від мене треба? Якої допомоги? Господи! Невидимець!

— Я хочу, щоб ти допоміг мені дістати одяг, знайти притулок та ще дещо. Я давно втратив усе це. Коли ж ти не схочеш... Але ти допоможеш мені... мусиш допомогти!

— Стривайте, — сказав містер Томас Марвел. — Я занадто приголомшений. Не вражайте мене більше. Дозвольте мені встати... Я мушу трохи отямитись... Ви ж мало не розбили пальця. Все це так неймовірно. Нікого на землі, нікого в небі. На цілі милі довкола нікого немає, тільки природа. І раптом голос, голос, із неба! І камінці! Господи милосердний!

— Візьми себе в руки, — відповів голос. — Тобі треба зробити те, що я скажу.

Містер Томас Марвел надув щоки й округлив очі.

— Я вибрав тебе, — пояснив голос. — Ти, крім кількох дурнів там, єдиний, хто знає про існування невидимця. Ти мусиш допомогти мені. Допоможи — і я зроблю для тебе дуже багато. Невидимець — могутній! — На хвильку він замовк, щоб чхнути. — Але якщо ти викажеш мене, — вів далі голос, — якщо ти не зробиш того, що я звелю...

Він замовк і боляче ляснув містера Марвела по плечу. Той з переляку аж скрикнув.

— Я не викажу вас, — запевнив містер Марвел, намагаючись ухилитись від невидимих пальців. — І не думайте навіть такого. Я щиро хочу допомогти вам. Скажіть, що я маю робити. Господи милосердний! Усе, що ви забажаєте, я зроблю з величезним задоволенням.

Коли паніка вщухла, мешканці Айпінґа спробували тверезо обміркувати надзвичайну подію. Відразу ж підвів голову скептицизм — щоправда, гарячковий, не зовсім певний, але все ж таки скептицизм. Найлегше не вірити в існування людини-невидимця! Тих, хто бачив, як таємничий пожилець подружжя Голлів розтанув у повітрі, та тих, хто відчув на собі його кулаки, можна було порахувати по пальцях. До того ж один зі свідків, містер Воджерс, замкнувся у своєму будинку на всі замки і засуви, а Джеферс лежав, не приходячи до тями, у вітальні «Карети й коней». Великі незвичайні ідеї, що виходять поза межі нашого досвіду, часто впливають на нас менше, ніж незначні, але конкретні міркування. Айпінґ був прикрашений прапорами, і всі були в найкращих святкових вбраннях. До свята готувалися з місяць, а то й більше. Надвечір навіть ті, хто вірив в існування Невидимця, вже розважалися, заспокоюючи себе думкою, що він пішов назавжди, а для скептиків це взагалі був тільки привід пожартувати. Одне слово, і ті, і ті відчайдушно веселилися.