Герберт Уэллс - Війна світів. Невидимець

— Це — гра, і гра дивна, — говорив до себе Кемп. — Шанси на моєму боці, Гриффіне, хоч ви невидимий та зухвалий. Гриффін проти світу... сам зі своєю помстою.

Кемп стояв біля вікна й дивився на осяяний сонцем схил пагорба.

— Йому треба щодня їсти. Не позаздриш йому. Та чи і справді він спав уночі? Хіба що просто неба, щоб його ніхто не побачив... Хотів би я, щоб спека змінилась холодом і сльотою... А може, він зараз стежить за мною?

Кемп підійшов зовсім близько до вікна.

Щось із різким стукотом ударилось у стіну над вікном, і він перелякано відсахнувся.

— Ну і нерви! Певно, це горобець, — сказав Кемп, але до вікна підійшов знову тільки хвилин за п’ять.

У двері подзвонили, і Кемп поспішив униз.

Він відсунув засуви, повернув ключ, оглянув ланцюжок, наклав його і обережно, не показуючись, прочинив вхідні двері.

Озвався знайомий голос.

— На вашу покоївку напали, Кемпе, — сказав крізь двері полковник Едей.

— Що?! — скрикнув Кемп.

— У неї відібрали вашу записку. Він поблизу. Пустіть же мене до будинку.

Кемп відкинув ланцюжок, і Едей протиснувся у вузенький отвір.

У передпокої він із полегкістю дивився, як Кемп замикає двері на всі замки й засуви.

— Вашу записку просто видерли в неї з руки. Вона дуже налякана і в істериці. Вона в поліції. Він близько. А що ви написали в записці?

Кемп вилаявся.

— Я дурень! — сказав він. — Міг би здогадатися. До Гінтондіна йти менш ніж годину. Вже!

— Що вже? — спитав полковник.

— Дивіться.

Кемп повів його до кабінету й передав щойно отриманий лист від Невидимця.

Едей прочитав і тихо присвиснув.

— А ви? — спитав він.

— Я дурень, хотів влаштувати йому пастку! — вигукнув Кемп. — І виклав усе в записці. А записка пішла просто йому до рук.

— Він утече, — сказав Едей, вилаявшись і собі.

— Ні! — заперечив Кемп.

Нагорі забряжчала розбита шибка. Едей помітив маленький срібний револьвера, що стирчав із Кемпової кишені.

— Це вікно нагорі, — сказав Кемп і кинувся до сходів.

Коли вони ще були на сходах, забряжчала друга шибка.

Виявилося, що у кабінеті два вікна з трьох розбиті, підлога вкрита битим склом, а на письмовому столі — великий камінь.

Кемп і Едей зупинились на порозі, дивлячись на цей розгром.

Кемп знову вилаявся, і цієї миті ніби вистрелили з револьвера, брязнула третя шибка, і скалки розсипалися по кімнаті.

— Навіщо? — спитав Едей.

— Це початок, — відповів Кемп.

— Чи можна вдертися сюди?

— Навіть кішка не зможе цього зробити.

— А віконниці?

— Тут їх немає. Внизу ж в усіх кімнатах... Ого!

Знизу долинув тріск дощок, у які били чимось важким.

— Прокляття! — вигукнув Кемп. — Це, певно... Авжеж, це у спальні. Він хоче потрощити будинок. Але він — дурень. Віконниці зачинені, і скло падатиме надвір. Він поріже собі ноги..

Ще одна шибка розлетілася на скалки. Едей і Кемп ошелешено стояли на сходах.

— Дайте мені палицю абощо, — сказав нарешті Едей. — Я піду в поліцію і приведу собак. Тоді ми його впіймаємо.

Ще одне вікно розлетілося на друзки.

— У вас є револьвер? — спитав Едей.

Кемп сунув руку в кишеню, але завагався.

— Немає. Принаймні зайвого.

— Я поверну його, — завірив Едей. — Тут ви у безпеці.

Кемпові стало соромно, і він віддав полковникові зброю.

— Ходімо до дверей, — запропонував Едей.

Поки вони розгублено стояли в передпокої, одне з вікон спальні на першому поверсі затріщало від міцного удару і розбилося.

Кемп підійшов до вхідних дверей і якомога тихіше почав відсувати засуви. Обличчя його було трохи блідіше, ніж звичайно.

— Виходьте відразу, — промовив Кемп.

За секунду Едей був уже на ґанку, і двері за його спиною Кемп зачинив на засув.

Полковник завагався, адже почувався у більшій безпеці, коли притискався спиною до дверей, але, випроставшись, рішуче спустився з ґанку.

Він перетнув галявину і наближався до хвіртки, коли неначе війнув вітрець і щось підійшло до нього.

— Зачекайте, — промовив голос.

Полковник застиг, бліднучи і стискаючи в руці револьвер.

— Що? — похмуро спитав Едей.

Нерви його були напружені.

— Будь ласка, повертайтеся до будинку, — попросив голос, так само похмурий, як і Едеїв.

— Дуже шкода, але я не можу, — захриплим голосом відповів Едей, облизуючи губи.

Голос, здавалося, звучав ліворуч. «Вистрілити?» — подумав полковник.

— Куди ви йдете? — спитав голос.

Обоє зробили швидкі рухи, і в Едеєвій кишені щось блиснуло.

Але Едей відмовився від свого наміру й замислився.