Клайв Стейплз Льюис - За межі мовчазної планети. Переландра

— Таж була тут собака, доки ви самі не вирішили скористатися нашим Тартаром для експерименту, — вперше озвався той. На зріст він був тільки трішечки нижчий від товстуна, проте значно стрункіший і, вочевидь, молодший. Його голос викликав у Ренсома якісь неясні спогади. Так чи інакше, він вирішив іще раз почати спочатку:

— Послухайте, не знаю, що ви робите з хлопцем, але його робочий день уже закінчився, і йому давно час додому. У мене немає ані найменшого бажання втручатися у ваші справи, але…

— Та хто ви такий?! — заревів товстун.

— Якщо вас цікавить моє ім’я, то мене звуть Ренсом. То…

— Стривайте, — спохопився стрункий, — ви бува не вчилися колись у школі Веденшоу?

— Вчився.

— А я власне ламаю собі голову, чому ваш голос від самого початку видався мені знайомим! Моє прізвище Дивайн, пригадуєте такого?

— Ну звісно ж, ясна річ! — відказав Ренсом, і вони потиснули руки з дещо робленою сердечністю, як то звично буває під час таких зустрічей. Правду кажучи, у школі Дивайн Ренсомові зовсім не подобався, як, утім, і всім іншим, кого він лишень собі пригадував.

— Зворушливо, чи не так? — осміхнувся Дивайн. — Ясне світло шкільних днів сягає навіть глушини між Надербі і Стерком. Варто ще згадати незабутні недільні проповіді в каплиці, і нам неодмінно підступить до горла клубок. Ви, мабуть, не знайомі з Вестоном? — він вказав на свого огрядного та гучноголосого товариша. — Не якимсь там Вестоном, а саме тим знаменитим Вестоном, великим фізиком. Він, знаєте, на сніданок споживає Ейнштейна, а на обід — Шредінґера, та ще й без солі… Вестоне, дозвольте відрекомендувати вам мого однокашника Ренсома. Доктора Елвіна Ренсома. Саме того знаменитого Ренсома, великого філолога. На сніданок він споживає Єсперсена, а на обід…

— Мене це не обходить, — перебив його Вестон, що й далі тримав за комір невдатного Гаррі. — Якщо ви гадаєте, що мене дуже тішить присутність тут цього суб’єкта, який допіру вламався до мого саду, то вас спіткає розчарування. Мені начхати, в якій школі він учився і на яке шарлатанство тратить тепер гроші, такі потрібні справжній науці. Я тільки хочу знати, чого йому тут треба, а тоді нехай забирається геть, і щоб я його більше не бачив.

— Не будьте телепнем, Вестоне, — мовив Дивайн уже серйознішим тоном. — Мій давній товариш заглянув до нас напрочуд вчасно. Ренсоме, прошу, не звертайте уваги на Вестонові манери. Як то кажуть, під суворою зовнішністю ховається шляхетне серце. Ви, звісно ж, не відмовитесь чогось випити та перекусити?

— Дуже люб’язно з вашого боку, — сказав Ренсом. — Але ж хлопець…

— Він трохи несповна розуму, — зашепотів Дивайн, відводячи Ренсома вбік. — Зазвичай працює, як віл, та іноді трапляються такі от припадки. Ми тільки хотіли відвести його до душової, щоб він там посидів якусь годинку та прийшов до тями. Не могли ж ми відправити його додому в такому стані. І все це лишень через нашу доброту… Зрештою, якщо хочете, можете самі відвести його додому, а тоді повернутися і заночувати в нас.

Ренсом стояв у неабиякому замішанні. Інтуїція підказувала йому, що тут діється щось вельми неприємне і підозріле, можливо, навіть злочинне, та з іншого боку йому, як і переважній більшості його однолітків та представників того ж суспільного прошарку, було властиве хоч і дещо безглузде, а проте глибоке переконання у тому, що з такими речами пересічна людина може зіткнутися хіба у книжках і що вони вже точно ніяк не пов’язані з професорами та старими шкільними товаришами. Поза тим, Рейсом усвідомлював: навіть якщо до хлопця тут ставляться погано, відбити його силою ледве чи вдасться.

Тим часом Дивайн щось неголосно втовкмачував Вестону; втім, збоку це виглядало цілком природно: просто господарі за присутності гостя впівголоса обговорюють, як його краще влаштувати. Кінець кінцем Вестон невиразно щось буркнув на знак згоди. Ренсом, якого тепер, на додачу до всього іншого, охопило ще й зрозуміле збентеження людини, яка мимоволі напрошується в гості, вирішив втрутитися і вже було повернувся до них, коли Вестон заговорив до хлопця:

— Ну й завдав же ти нам сьогодні мороки, Гаррі. Якби в цій країні були нормальні закони, то я б давно знайшов на тебе управу. Ану замовкни і витри шмарклі! Гаразд уже, сьогодні до душової не підеш…

— І ніяка то не душова, — схлипнув недоумок, — зовсім не душова. Я туди більше не піду…

— Він говорить про лабораторію, — устряв Дивайн. — Якось його там випадково замкнули на кілька годин, і він чомусь страшенно перелякався. Як то кажуть, знаєте, маленький полохливий індіанець! — Дивайн повернувся до хлопця: — Послухай-но, Гаррі, ось цей ласкавий добродій відведе тебе додому, тільки спочатку трохи перепочине. А ти поки що посидь собі тихенько у передпокої, я дам тобі чогось смачненького! — І він цмокнув губами, дуже схоже продемонструвавши звук, із яким вилітає з пляшки корок, — Ренсом пригадав собі, що ще у школі це був один із улюблених Дивайнових фокусів, — а Гаррі коротко реготнув, одразу зметикувавши, про що мова.