Клайв Стейплз Льюис - За межі мовчазної планети. Переландра

Виявилося, що зробити це не так уже й просто, і тільки через кілька хвилин Ренсомові, який ще й добряче подряпався та попікся кропивою, вдалося звестися на ноги в імлистій темряві за живоплотом. Ледь не навпомацки діставшись до брами, він підібрав свій наплічник і врешті-решт розглянувся навколо. Тут було світліше, ніж під деревами, тож він легко розгледів під’їзну дорогу, що вела до великого кам’яного будинку, перед яким лежала запущена, неохайна галявина. За кільканадцять кроків попереду дорога розгалужувалася: права гілка плавним закрутом підходила до парадних дверей, ліва ж ішла прямо і вела, безперечно, до господарських будівель за домом. Кидалися у вічі глибокі колії, тепер залиті водою; виглядало на те, що тут проїхала не одна важка вантажівка. Натомість доріжка праворуч, якою Ренсом і вирушив до дверей, поросла мохом. У жодному вікні в цілому будинку не світилося: деякі вікна були закриті віконницями, деякі зяяли чорнотою без віконниць чи штор, проте і ті, й інші здавалися однаково мертвими і аж ніяк не гостинними. Про те, що тут усе ж хтось є, свідчив тільки стовп густого диму, який піднімався звідкілясь з-за будинку і наводив на думку радше про фабричний комин або принаймні про якусь пральню, аніж про кухонну піч. Словом, якоїсь хвилини цілком вистачало, аби переконатися, що «Узгір’я» — це аж ніяк не те місце, де незнайомцеві можуть запропонувати залишитися наніч, і Ренсом, звісно, вже повернувся б назад на дорогу, якби так необачно не зв’язав собі рук обіцянкою.

Трьома східцями він піднявся до ґанку і подзвонив; не дочекавшись відповіді, подзвонив іще раз, а тоді втомлено присів на дерев’яну лавку, що стояла під ґанком. Просидів він там так довго, що піт, який зросив було йому обличчя, майже висох, а плечима став пробігати легенький холодок, хоч ніч була тепла і зоряна. Ренсом почувався тепер дуже змореним і, либонь, саме тому ніяк не міг підвестися і подзвонити у двері втретє. Поза тим, мирна тиша, що панувала в саду, краса літнього неба та совине пугукання, яке вряди-годи чулося десь неподалік, — все це навіювало на нього дрімотливий спокій. Він і справді ледь не поринув у напівсон, коли раптом якийсь шум змусив його розплющити очі. До нього долинуло щось наче тупотіння та човгання — подібні звуки можна почути на майданчику для регбі, коли між командами відбувається особливо запекла сутичка. Рейсом схопився на ноги. Гамір наростав: десь неподалік люди у важких черевиках чи то билися, чи боролися, чи грали у якусь гру. Тепер стало чутно і крики. Щоправда, розібрати слів було неможливо, проте ясно чулися різкі, сердиті окрики захеканих чоловіків. Найменше за все на світі Ренсомові хотілося встряти у якусь темну історію, але він відчував, що мусить з’ясувати, у чому тут річ. І саме в цю мить почувся пронизливий крик:

— Відпустіть мене! Відпустіть! — І за секунду знову: — Я туди не піду! Відпустіть мене додому!

Випустивши з рук наплічник, Ренсом збіг донизу ґанковими східцями і бігом кинувся за будинок, скількимога напружуючи свої задерев’янілі і натомлені за день ноги. Помережані каламутними калюжами колії привели його до якоїсь подоби заднього обійстя, де, втім, стояло аж надто багато будівель. Краєм ока він побачив високий комин, низькі двері, освітлені зсередини червонявими відблисками вогню і якусь темну сферу, таку велетенську, що вона аж заступала зірки; її він спершу прийняв за купол невеликої обсерваторії. Одначе тут-таки все це вилетіло йому з голови, позаяк зненацька просто перед ним виникли постаті трьох чоловіків, які зчепилися між собою; вони чубилися так близько, що з розгону він мало в них не вгатився. З першого погляду йому стало зрозуміло, що це син старої, Гаррі, марно силкується вирватися з рук двох міцних чоловіків. Ренсом хотів було гримнути: «Що це ви робите з хлопцем?!», проте натомість з його вуст злетіло лишень не надто переконливе: «Гей! Послухайте-но…»

Чоловіки вмить відскочили від хлопця, який аж заходився плачем.

— Ви хто в біса такий і що тут робите? — вигукнув огрядніший і вищий із них. У його голосі чулися власне ті нотки, яких так недоречно забракло Ренсомові.

— Я просто мандрую цими краями і пообіцяв бідолашній жінці…

— До дідька бідолашну жінку! Як ви сюди потрапили?

На допомогу Ренсому прийшло роздратування, і він доволі різко відповів:

— Через живопліт. Не знаю, що ви робите з хлопцем, але…

— Треба було нам завести собаку… — кинув товстун своєму товаришеві, не слухаючи Ренсома.