Клайв Стейплз Льюис - За межі мовчазної планети. Переландра

Виходячи з Надербі, він розраховував, що дорогою до Стерка натрапить на якусь гостинну ферму, де й переночує. Проте виявилось, що місцевість по цей бік пагорбів майже безлюдна. Довкола, куди не глянь, тягнулися понурі поля, засаджені капустою та ріпою, і тільки де-не-де око могло зачепитися за таке-сяке деревце чи хирлявий живопліт. На відміну від родючіших земель на південь від Надербі, сюди не часто заглядали приїжджі, а від промислового району за Стерком подорожнього відділяли згадані вже пагорби. Тепер на цю пустельну місцину лягали сутінки, пташиний гомін змовк і запала тиша, незвична навіть для сільської Англії. На кам’янистій дорозі кроки відлунювали металом, і це потроху починало діяти на нерви.

Ренсом пройшов десь зо дві милі, коли попереду замиготіло світло. Тут, біля підніжжя пагорбів, було вже майже темно, і він усе ще плекав надію заночувати у заможному фермерському домі, коли, наблизившись, побачив перед собою крихітний цегляний будиночок, абияк зліплений, либонь, ще у минулому столітті. Зненацька двері розчахнулися, і назустріч, мало не збивши його з ніг, вибігла якась старша жінка.

— Ой, вибачте, сер! — вигукнула вона, уздрівши перед собою незнайомця. — Я думала, це мій Гаррі.

Скориставшись нагодою, Ренсом запитав, чи не можна влаштуватися десь поблизу на нічліг.

— Та ні, сер, — була відповідь, — хіба у Стерці. А чому ж ви не зупинилися в Надербі?

Говорила жінка тихо, проте в її голосі ясно відчувалася тривога; було помітно, що подумки вона десь далеко звідти. Ренсом пояснив, що спроба знайти нічліг у Надербі закінчилася для нього невдало.

— Тоді не знаю, сер, бігме, не знаю, — мовила вона. — Заки дійдете до Стерка, навряд чи вам трапиться якийсь гожий дім. Хіба «Узгір’я» — там працює мій Гаррі… я, власне, й вибігла надвір, бо почула вашу ходу й подумала, що це він. Йому вже давно час бути вдома…

— «Узгір’я» — це що, якась ферма? — зацікавився Ренсом. — Вони пустять мене переночувати?

— Де ж пак, сер. Відколи померла панна Еліс, там ніхто й не живе, тільки професор та ще той добродій із Лондона. Їм таке й до голови не прийде. У них навіть прислуги немає, ото тільки мій Гаррі там наче за кочегара, та й то в дім його не пускають.

— А як звуть професора? — спитав Ренсом зі слабкою надією в голосі.

— Хто його зна, сер, бігме, й гадки не маю. Той другий добродій — пан Дивайн, а Гаррі каже, що той перший — професор. Гаррі, знаєте, не надто у всьому цьому петрає, він у мене, бачте, простак, тому я й не люблю, коли він приходить додому так пізно. Вони сказали, що завжди відпускатимуть його о шостій. Він же й так там за цілий день напрацюється.

Монотонний голос і обмежений словниковий запас не дозволяли жінці як слід висловити свої почуття, однак Ренсом стояв поруч і бачив, що вона тремтить і ось-ось заплаче. Йому спало на гадку, що варто дорогою зазирнути до того таємничого професора і нагадати, що хлопця чекають вдома, а ще за якусь мить подумалось, що, опинившись у господі, серед людей свого кола, можна було б і погодитися на пропозицію зостатися у них на ніч. Так чи йнак, а в уяві у нього постала така яскрава картина відвідин «Узгір’я», що справу було фактично вирішено. Ренсом поквапився повідомити жінці про свій задум.

— Бігме, сер, не знаю, як вам і дякувати, — зраділа вона. — Але ви вже, якщо ваша ласка, виведіть його за браму і простежте, щоб він пішов додому. Той професор таки нагнав йому страху, сер, і він навряд чи й піде, якщо тільки професор йому сам не звелить.

Ренсом запевнив жінку, що все так і зробить, та попрощався. За її словами, «Узгір’я» знаходилося ліворуч від дороги за п’ять хвилин ходу.

За розмовою він не зауважив, як заклякли у нього суглоби, тож перші кроки далися йому трохи важко. Лівобіч від дороги не було ані вогника — лишень рівне поле та якась темна маса, що спочатку видалася Ренсомові невеликим гаєм. Минуло, здавалося, більше п’яти хвилин, поки він дістався туди і з’ясував, що помилявся. Гаю тут не було. Дерева, що шуміли вгорі, росли неширокою смугою, бо поміж ними прозирало небо; від дороги їх відокремлював густий живопліт, у якому виднілася біла брама. Безперечно, це й було «Узгір’я», а за деревами ховався сад і будинок. Ренсом поторсав браму, проте вона не піддалася. На якусь хвилину тиша і щораз густіша темрява, здавалося, розвіяли його рішучість, і він, попри втому, мало не подався далі дорогою до Стерка, проте вчасно згадав про обіцянку, яку дав жінці. За великого бажання через живопліт можна було продертися, проте власне таким бажанням він і не горів. Яким же телепнем він виглядатиме, коли наткнеться там на якогось дивака-пенсіонера — кому ж іще спаде на думку тримати в цій місцині браму на замку — і стане розповідати тому дурнувату історію про матір-істеричку, яка заливається слізьми, бо її придуркуватий синочок на півгодини затримався на роботі! Проте хочеш чи ні, а обіцянки треба виконувати, й оскільки проповзти через живопліт із наплічником на спині ледве чи було можливо, Ренсом зняв його з плечей і перекинув через браму. До цієї миті він іще вагався, аж раптом збагнув, що вибору вже немає і шлях до відступу цілковито відрізано: тепер рад-не-рад таки доведеться пробратися до саду хоч би лишень для того, аби забрати свого наплічника. Страшенно сердитий і на жінку з придорожньої хатини, і на себе, він опустився на землю і почав навкарачки пролазити через живопліт.