Клайв Стейплз Льюис - За межі мовчазної планети. Переландра

— А що таке образи? — знову спитала Тінідріл.

— Присягаюсь славою Глибоких Небес, здається, повітря тут аж густе від нових слів! — вигукнув Владар і гучно розсміявся. — Я думав, вони передаються мені з твоїх думок, аж тут на тобі — ти їх і не знаєш! І все ж Малелділ, напевне, передає мені їх через тебе. Я покажу тобі образи, покажу тобі і споруди. Хтозна, можливо, тут наші сутності помінялися місцями, і ти зачинаєш, а я народжую… Але поговорімо краще про речі простіші. Ми заселимо цей світ своїми дітьми. Ми спізнаємо його надра аж до самої середини. Найкращих звірів ми зробимо такими мудрими, що вони стануть подібними на гнау і заговорять; в нас вони прокинуться до нового життя, як ми прокинулися у Малелділі. Коли наш світ здійснить уже майже десять тисяч обертів навколо Арболу і настане належний час, ми знімемо завісу, і наші діти побачать Глибокі Небеса так, як ми бачимо тепер дерева і морські хвилі.

— А що буде далі, Оярсо? — запитав Малакандра.

— Далі ми, з волі Малелділа, вийдемо у Глибокі Небеса. Тіла наші зміняться, але не зовсім, і ми станемо схожі на елділів, але, знову ж таки, будемо не зовсім такими, як вони. І так у належний час змінюватимуться всі наші сини й доньки, аж доки не сягнуть числа, що його Малелділ прочитав у думках свого Отця ще до того, як потекла ріка часу.

— А тоді, — спитав Ренсом, — настане кінець?

Владар Тор здивовано глянув на нього.

— Кінець? — перепитав він. — Який кінець?

— Кінець твого світу, — пояснив Ренсом.

— Сили небесні, — вигукнув Тор, — як же відрізняються твої думки від наших! Таж тільки тоді все й почнеться, тільки тоді й настане справжній початок. Але перед тим треба буде залагодити ще одну справу.

— Яку справу? — спитав Ренсом.

— Справу, пов’язану з твоїм світом, — відказав Тор, — із Тулкандрою. Перед тим, як настане той справжній початок, облогу з твого світу буде знято; темну пляму треба стерти назавжди. В ті дні сам Малелділ вийде на бій — і в нас, і в багатьох тих, хто був гнау там, у вас, і в багатьох, хто був гнау в інших світах, і в багатьох елділах, а кінець кінцем і сам прийде на Тулкандру. Дехто з нас подасться туди ще перед битвою. Гадаю, Малакандро, ми з тобою будемо серед перших. Спочатку ми знищимо Місяць — справжню твердиню темного правителя Тулкандри, його щит, на якому видно сліди багатьох ударів. Ми зруйнуємо цю твердиню, її світло згасне, а чимало уламків упаде у ваш світ, над яким підніметься такий дим, що ви довго не зможете бачити, як сяє у небі Арбол. І що ближче підходитиме Малелділ, то ясніше виявлятимуть себе темні сили, й пошесті та війни охоплять ваші землі та моря. Та врешті-решт все зло згине, і навіть пам’ять про Темного Оярсу розвіється, мов дим, і світ ваш стане світлим та радісним, воз’єднається з усім Полем Арболу і знову назветься своїм справжнім іменем. Але скажи мені, друже, невже ви на Тулкандрі ніколи про це не чули? Невже думали, що ваш світ назавжди лишиться під владою темного правителя?

— Переважно ніхто взагалі про таке не думає, — відповів Ренсом, — та все ж дехто про це здогадується. Я не відразу зрозумів, про що ти говориш, бо те, що ти назвав початком світу, у нас зазвичай називають його кінцем.

— Я не кажу, що це сам початок, — мовив Тор, — це можна радше назвати новим початком, правильним. Якщо людина, приміром, вклалася під деревом спати, і раптом відчула під боком коріняку, що вона зробить? Авжеж, трохи посунеться, вляжеться зручніше і тоді вже засне як слід. Так само можна зробити хибний крок, ступаючи на берег нового острова, та варто лишень утримати рівновагу, стати твердіше і тоді вже розпочати мандрівку тим островом. Ти ж не назвеш такий-от повторний, упевненіший крок кінцем?

— Невже вся історія мого роду зводиться лишень до цього? — запитав Ренсом.

— Уся історія Нижніх світів — то тільки початок, — сказав Тор. — А історія твого світу — початок до того ж невдалий. Ще не настав ранок, а ви вже говорите про вечір. Навіть тепер я кладу десять тисяч років на приготування до початку — я, перший зі свого роду, а мій рід — перший поміж родами. Кажу тобі: коли наймолодший із моїх дітей сягне зрілості, а мудрість пошириться від них по всіх Нижніх світах, то тільки тоді вітер принесе нам повів світання.

— Моє серце сповнене сумнівами та невіданням, — мовив Ренсом. — У нашому світі ті, хто вірить у Малелділа, вірять і в те, що Його пришестя до нас у подобі чоловіка було головною подією всієї історії. Якщо ти, Отче, забереш у мене цю віру, то чим усе це врешті-решт закінчиться? Ворог твердив, що мій світ — десь на задвірках усесвіту, який не має центру; у ньому лишень міріади світів, а за ними зяє порожнеча або — ще гірше — постають щораз нові й нові світи, і так без кінця. Він приголомшував мене грандіозними цифрами й відстанями, безконечними повтореннями, пусткою незмірної порожнечі, і спонукав схилитися перед позбавленою сенсу величиною. Невже ти скажеш, що центр — це твій світ? А як же тоді гнау з Малакандри? Вони також вважають свій світ центром усесвіту? Та й узагалі, чи можна ось цей світ вважати твоїм? Адже тебе створено тільки вчора, а він існує з прадавніх-давен, і більшу частину поверхні тут вкрито водою, де ти не можеш жити. А як же тоді всі ті істоти, що населяють його надра? Кому належать ті безмежні простори, де взагалі немає планет? Що можна заперечити ворогові, коли він твердить, що все це не має ні сенсу, ні мети? Щойно нам здається, що мета — ось, перед нами, як вона тут же розвіюється, ніби дим, або перетворюється на щось інше, про що ми до того й гадки не мали, і те, що ми вважали осереддям, стає узбіччям, і так триває постійно, аж доки ми не переконуємось, що будь-який задум, будь-який план чи взірець — то лишень омана, марево, що з’являється у нас перед очима, які вже й справді втомилися вдивлятися в далечінь… До чого все це змагає? Про який ранок ти говориш? Що з нього почнеться?