Клайв Стейплз Льюис - За межі мовчазної планети. Переландра

— До цього ви скоро звикнете, — сказав Вестон, перехопивши його погляд. — Корабель має форму сфери, і тепер, коли ми вийшли за межі земного тяжіння, центр тяжіння тут збігається з центром корабля. Ясна річ, ми це передбачили і будували його відповідним чином. Осердя корабля — порожня куля, там зберігаються різні припаси, а поверхня цієї кулі — це підлога у нас під ногами. Навколо внутрішньої кулі розташовано каюти, їхні стіни підтримують зовнішню кулю — з нашого погляду це стеля. Оскільки центр ми завжди відчуваємо «внизу», то будь-яка ділянка підлоги, де ви стоїте, здається горизонтальною, а найближча стіна — вертикальною. З іншого боку, внутрішня куля така невелика, що завжди можна зазирнути за її край — якби ви були блохою, то цей край здавався би вам горизонтом, — і побачити, що стіни і стеля сусідньої каюти розташовані в іншій площині. На Землі все так само, просто ми надто малі, щоб бачити це на власні очі.

Після таких пояснень Вестон, не надто церемонячись, запропонував своєму чи то гостеві, чи в’язневі скинути одяг і вдягнути натомість тонкий металевий пояс із доволі важкими тягарцями; завдяки цьому Ренсомові стало трохи легше пересуватися в нових умовах. Також він отримав темні окуляри і незабаром уже сидів навпроти Вестона за невеликим столиком, накритим для сніданку Голод і спрага давно давали про себе знати, тож він із апетитом накинувся на їжу: м’ясні консерви, галети, масло і каву.

Втім, усі ці дії Ренсом виконував майже механічно. І нове спорядження, і сніданок ніби пройшли повз його свідомість; згодом він ясно пам’ятав про свій перший сніданок на борту космічного корабля тільки одне: навколо панувало всепроникне світло і стояла сильна спека. На Землі їх годі було б витримати, та тут вони набували особливих якостей. Світло, приміром, відзначалося надзвичайною інтенсивністю, але при цьому було не чисто білим, а радше золотистим, хоч і найблідішого відтінку; крім того, всі тіні у ньому виглядали дуже чіткими, як-от під прожектором. Абсолютно суха жара, здавалося, проходила по шкірі, ніби руки велетенського масажиста. Від неї зовсім не хотілося спати; навпаки, вона збуджувала і хвилювала. У Ренсома перестала боліти голова, він як ніколи раніше відчував бадьорість, сміливість і піднесення й незабаром навіть зважився підвести погляд до заскленої стелі. Між сталевими заслінками залишався вузенький просвіт, затягнутий, у свою чергу, якоюсь цупкою темною тканиною, проте очам все одно було боляче дивитися на нього.

— Мені завжди здавалося, що в космосі темно і холодно, — нерішуче пробурмотів Ренсом.

— А про сонце забули? — презирливо кинув Вестон.

Якийсь час Ренсом мовчки споживав їжу, та невдовзі заговорив знову:

— Якщо тут так уже рано-вранці… — але тут же затнувся, побачивши зневажливу гримасу на Вестоновому обличчі. Його охопило сповнене великим подивом благоговіння: тут не існувало ні ранків, ні вечорів, ні ночей, натомість панував вічний полудень, що повнив собою безмежний простір протягом незліченних століть. Він знову поглянув на Вестона, але той жестом звелів йому мовчати.

— Ні слова більше. Все, що треба, ми вже обговорили. На кораблі не так багато кисню, щоб марно його витрачати — навіть на розмови.

Відразу по тому він підвівся і, не запрошуючи Ренсома із собою, вийшов в одні із численних дверей, які досі були зачинені.

Для Ренсома мандрівка у космічному кораблі мала б минати у страху й тривозі. Астрономічна відстань відділяла його від людства, а тим двом, які перебували поруч, у нього були вельми поважні підстави не довіряти: адже саме вони викрали його й тепер везли хтозна-куди і хтозна з якою метою. Дивайн із Вестоном регулярно змінювали один одного у відсіку, куди Ренсомові було зась; він припускав, що саме там розташовано центр управління кораблем. Вестон у вільні від вахти години рідко коли озивався хоч словом, Дивайн же був говіркіший і часто балакав із бранцем, голосно регочучи, аж доки Вестон не починав тарабанити у стіну, вимагаючи, щоб вони припинили марно витрачати повітря. Втім, Дивайнова балакучість ніколи не виходила за певні межі, хоч він не пропускав’ нагоди посміятися із Вестонової «святої віри в ідеали науки» і запевняв, що й ламаного шеляга не дав би за турботу про майбутнє людського роду чи зустріч двох світів.

— На Малакандрі можна розжитися і на дещо інше, — хитро підморгував Дивайн Ренсомові, та коли той починав його розпитувати, лишень сміявся й далі іронічно правив своєї про «важкий тягар білої людини» і «блага цивілізації».