Клайв Стейплз Льюис - За межі мовчазної планети. Переландра

— Що за нісенітниці! Звідки, скажіть на милість, ви дізналися, що це «справжня» назва?

— Від тамтешніх мешканців.

Ренсомові знадобився якийсь час, щоб як слід переварити ці слова.

— Ви хочете сказати, що вже були раніше на цій зірці… тобто планеті… чи що воно там таке?

— Саме так.

— Але ж у це годі повірити! — обурився Ренсом. — Таж таке, чорт забирай, не щодня трапляється! Чому ніхто про це не знає? Чому не було жодного слова в газетах?

— Бо ми ще не зовсім з’їхали з глузду, — різко кинув Вестон.

Запала тиша, проте незабаром Ренсом озвався знову:

— А як ця планета називається в нас?

— Запам’ятайте раз і назавжди: цього я вам не скажу. Якщо зумієте дізнатися самі, коли ми туди прибудемо, — прошу дуже: гадаю, нам ваші наукові дослідження не завдадуть жодної шкоди. А поки що вам цього знати не треба.

— І ви кажете, що там хтось живе?

Вестон кивнув, якось дивно зиркнувши при цьому на Ренсома. Того цей погляд трохи збентежив, проте тут серед хаосу суперечливих почуттів, від яких він і так уже був сам не свій, почала стрімко здійматися хвиля гніву.

— Але який стосунок все це має до мене?! — вибухнув він. — Ви напали на мене, споїли, запхали до своєї пекельної машини і тепер везете як бранця чортзна-куди! Що я вам такого зробив? Як ви мені це поясните?

— Я теж міг би запитати, навіщо ви, як останній злодюга, потай залізли до мене у двір. Якби ви не пхали носа до чужих справ, то не опинилися б тут. Втім, визнаю: нам справді довелося певною мірою посягнути на ваші права. На свій захист можу сказати хіба, що все це — речі несуттєві, які просто блякнуть перед істинною величчю нашого починання. Наскільки нам відомо, те, що ми робимо, відбувається вперше в історії людства, а може й в історії всесвіту. Ми з’ясували, як покинути ту пилинку матерії, на якій зародився людський рід, і тепер в руках у людини — безмежжя, ба навіть вічність! Не можете ж ви бути таким вузьколобим, аби вважати, що якісь там права чи життя одного індивіда — а чи й мільйона індивідів — мають хоч найменше значення у порівнянні з нашою величною справою.

— Та ні, якраз можу, — твердо мовив Ренсом. — Я ніколи не погоджувався з такими поглядами і завжди виступав проти — навіть проти вівісекції. Але ви не відповіли на моє запитання. Навіщо вам я? Яка вам користь із мене на цій… Малакандрі?

— Цього я не знаю, — відказав Вестон. — Це не наша ідея. Ми тільки виконуємо наказ.

— Чий?

Вестон трохи забарився з відповіддю.

— Послухайте, — озвався він нарешті, — продовжувати й далі цей перехресний допит немає сенсу. Ви ставите мені запитання, на які я не можу відповісти: деяких відповідей я просто не знаю, а деяких вам не збагнути. Повірте, наша мандрівка минатиме набагато приємніше, якщо ви змиритесь зі своєю долею і перестанете завдавати зайвого клопоту і собі, і нам. Все було б значно простіше, якби ваш світогляд не був таким примітивним та індивідуалістичним. Мені здавалося, що відведена вам роль може надихнути кожного; їй-богу, навіть черв’як погодився б на цю жертву, якби тільки володів даром мислити. Не зрозумійте мене хибно: я маю на увазі, що пожертвувати доведеться часом і свободою, нічого більше. Є, звісно, й певний ризик, та він мінімальний.

— Що ж, — сказав Ренсом, — всі козирі у ваших руках, тож особливого вибору в мене немає. Гаразд, нехай я — індивідуаліст, але тоді ваш світогляд — то світогляд буйного божевільного. Всі ваші балачки про безмежність та вічність тільки й означають, що ви вважаєте, наче маєте право робити тут і тепер усе — абсолютно усе, — що вам заманеться, а на своє виправдання наводите сумнівні міркування, буцім якісь істоти, що походять від людини, протягнуть у якомусь закутку всесвіту на кілька століть довше.

— Саме так: заради цього можна піти на що завгодно! — загримів фізик. — І всі справжні вчені — бо різні дурниці на кшталт латини чи там історії я наукою не вважаю — будуть на моєму боці! Добре, що ви про це заговорили — раджу запам’ятати мою відповідь. А тепер ходімо зі мною до сусідньої кімнати, там на нас чекає сніданок. Підводьтесь обережно: порівняно з вашою вагою на Землі тут ви майже невагомі.

Ренсом звівся на ноги, а Вестон тим часом відчинив двері. Тієї ж миті кімнату залив потік сліпучого золотого сяйва, і бліде світло Землі стало майже непомітним.

— Зараз я дам вам темні окуляри, — мовив Вестон, виходячи до кімнати, звідки лилося сяйво. Ренсому здалося, що, прямуючи до дверей, фізик йшов догори, а відразу за порогом зник десь унизу. Він обережно подався за ним, і його тут-таки охопило відчуття, наче він наближається до краю обриву. Кімната за дверима ніби лежала на боці, її дальня стіна була майже паралельна до приміщення, де Ренсом перебував досі. Проте варто було йому з острахом переступити поріг, як з’ясувалося, що ніякого залому в підлозі немає. Щойно двері залишилися позаду, як стіни раптом випрямилися, а напівкругла стеля опинилася над головою. Озирнувшись, Ренсом побачив, що тепер перевернулася уже спальня: стеля перетворилася на стіну, а одна зі стін — на стелю.