Клайв Стейплз Льюис - За межі мовчазної планети. Переландра

Що ж, нехай це навіть якийсь літальний апарат… але чому тоді місяць такий великий? Він же ще більший, ніж здавався попервах. Такого місяця взагалі не буває… і тут Ренсом усвідомив, що знав це від самого початку, але жах спонукав його запхати це знання кудись на самісіньке дно свідомості. Тієї ж миті у нього в голові промайнула думка, від якої йому аж заперло віддих: в ту ніч взагалі не могло бути повного місяця! Коли він простував від Надербі до Стерка, ніч заповідалася безмісячна — стосовно цього у нього не було жодного сумніву. Навіть якби тоненький серпик нового місяця не привернув його уваги, то не міг же він за кілька годин вирости до таких розмірів! Та ніколи в житті не міг місяць перетворитися на цей одержимий манією величі диск — куди там футбольному м’ячеві, його вже не порівняти й із дитячим обручем, адже він заполонив добрих півнеба! І постривайте-но, а куди поділися такі знайомі плями на місяці, що нагадують обриси людського обличчя — таж це обличчя споглядало людей на Землі від початку часів, а тут його немає! «Це зовсім не місяць», — подумав Ренсом і відчув, як волосся у нього на маківці стає сторч.

В цю мить у нього за спиною почувся якийсь звук, і він повернув голову. Прочинилися двері, й у прямокутнику сліпучого світла з’явилася висока, дебела постать. Двері тут же захряснулися. Перед Ренсомом стояв оголений чоловік, в якому він упізнав Вестона. На диво, з уст приголомшеного філолога не зірвалося ні докору, ні вимоги все пояснити; таке навіть не спало йому на думку. Цієї хвилини для нього існувала тільки страхітлива, велетенська куля над головою, Вестон же був просто людиною, і самої його присутності вистачило, щоб нервова напруга, яка досі допомагала Ренсомові чинити опір безмежному відчаю, врешті-решт прорвалася сльозами. Підвівшись і судорожно хапаючи повітря, він простогнав:

— Вестоне! Вестоне! Що це? Адже такого місяця не буває, правда?!

— Це не місяць, — відповів Вестон. — Це Земля.

Ноги у Ренсома підкосилися, і він, не тямлячи себе, упав назад на ліжко. В ту хвилину його повністю заполонив страх, хоч йому навряд чи вдалося б сказати, чого саме він боїться. То був страх безформний, всеосяжний і безмежний. Свідомості Ренсом, однак, не втратив, попри те, що тієї миті це стало б для нього справжнім даром. Померти, заснути, а найкраще — прокинутися і з’ясувати, що все це — тільки сон… ось у чому полягало тоді його найсокровенніше бажання. Та нічого такого, звісно, не трапилося. Втім, уже невдовзі до нього стало повертатися самовладання — ця напівлицемірна чеснота або ж напівчеснотлива лицемірність, без якої годі уявити спілкування між людьми, — і він зумів відповісти Вестонові без ганебного тремтіння у голосі:

— Це правда?

— Звісно.

— Де ж ми знаходимось?

— Приблизно за вісімдесят п’ять тисяч миль від Землі.

— Ви хочете сказати, що ми… в космосі? — вимовити останнє слово Ренсомові було нелегко — десь так налякана дитина говорить про привидів, а дорослий — про ракову пухлину.

Вестон ствердно кивнув.

— Але навіщо? І для чого, заради Бога, для чого ви мене викрали? І взагалі, як вам все це вдалося?

Спершу здавалося, що Вестон взагалі не схильний давати відповіді на якісь запитання. Та, буквально на кілька секунд замислившись, він, вочевидь, передумав, бо присів на ліжку біля Ренсома і заговорив:

— Гадаю, краще покінчити із усіма цими питаннями відразу, інакше ви не даватимете нам спокою ще цілий місяць. Стосовно того, як нам це вдалося — вас, либонь, цікавить, як діє космічний корабель? Щось вам пояснювати марно — все одно з того не буде жодного пуття. Тут могли б розібратися хіба п’ятеро-четверо справжніх фізиків, які живуть зараз на світі; зрештою, якби існувала хоч маленька підозра, що ви зумієте щось в усьому цьому допетрати, то я, звісно, нічого не сказав би. Гаразд, якщо вам до вподоби забивати собі баки тим, у чому ви анічогісінько не тямите, то можете вважати, що наш корабель працює завдяки використанню маловідомих властивостей сонячного випромінювання. Для профана в науці і такого пояснення більш ніж достатньо. Навіщо ми тут? Відповідаю: ми летимо до Малакандри…

— Малакандра — це якась зірка?

— Навіть вам ледве чи мало б спасти на думку, що ми прямуємо за межі Сонячної системи! Ні, Малакандра значно ближче. Ми будемо там тижнів за чотири.

— Але ж не існує планети під назвою Малакандра, — заперечив Ренсом.

— Я просто вживаю справжню назву, а не ту, яку придумали земні астрономи, — пояснив Вестон.