Рэй Брэдбери - Усмішка - оповідання

Але ця робота йому тепер не подобалася. Вже через годину він знав, що вкоротив віку трьом своїм давнім добрим приятелям із Міссурі. Він прочитав їхні імена на скошених колосках і вже не зміг працювати далі.

Він замкнув косу у комірчині, а ключ заховав: досить з нього косьби, накосився вже донесхочу.

Надвечір Дрю, всівшись на передньому ґанку, розкурив люльку і взявся розповідати дітям усілякі небилиці, аби тільки їх забавити. Але вони не повелися. Вони виглядали подаленілими, втомленими і зчужілими, начебто і не були більше його дітьми.

Моллі поскаржилася на головний біль, потинялася безцільно по хаті, пішла спати рано і заснула глибоким сном. І це також було дивно. Моллі завжди полюбляла посидіти подовше і поплескати язиком побільше.

У місячному сяйві пшеничне поле хвилювалося, наче море.

Воно жадало коси. Окремі ділянки потребували її вже. Дрю Еріксон сидів, глитав слину, намагаючись не дивитись у той бік.

А що трапиться зі світом, якщо він більше ніколи не вийде у поле? Що буде з людьми, котрі вже дозріли до смерті і тільки й чекають приходу косаря?

Поживемо — побачимо.

Моллі тихо дихала, коли він задув свічку і ліг у ліжко. Сон його не брав. Він наслухав вітер у пшениці, руки томилися від безділля.

Посеред ночі Дрю отямився і побачив, що він іде по полю з косою в руках. Іде як шаленець, іде в напівсні і страху. Він не пам'ятав, як відчинив комірчину і як взяв косу — та ось він іде у місячному сяйві поміж колосся.

Серед цих колосків були старі, втомлені, спраглі довгого, тихого, безмісячного сну.

Коса запанувала над ним, прикипівши до долонь, змушуючи просуватися вперед.

Після нетривалої боротьби він якимось дивом зміг подолати її. Жбурнув косу на землю, вибіг із пшениці, а тоді зупинився і клякнув.

— Я більше не хочу вбивати, — благав він. — Якщо я коситиму надалі, мені доведеться вбити Моллі і дітей. Не змушуй мене цього робити!

І тільки зорі мерехтіли у небі.

Позад нього почувся приглушений звук удару.

Щось шугонуло з-за пагорба в небо. Здавалося, що то якась жива істота здійняла червоні ручиська, щоби дотягнутись до зірок. В обличчя дмухнув вітер, принісши з собою іскри з густим і гарячим запахом пожежі.

Дім!

Схлипуючи, він повільно і безнадійно підвівся з колін, не зводячи очей із вогняного огрому.

Між ошалілого полум'я диким криком кричали маленька біла хатина і вічнозелені дуби.

Розпечені омахи пожежі здіймалися над пагорбом, і Дрю, поспішаючи вниз, наче плив у вогні, то виринаючи, то потопаючи в ньому.

Коли він дістався дому, то замість даху, дверей, порога побачив лише всепожираючий вогонь. Повсюди сичало, тріщало і гуло.

Ніхто не кричав із середини, ніхто не плакав і не метався по дворі.

— Моллі! Сьюзі! Дрю! — ще з подвір'я закричав він.

Не озвалася жодна душа. Він підбіг до будинку так близько, що йому обпалило брови, а шкіра, здавалося, скручується від жару, як скручується палаючий папір, загинаючись вгору згорілими кутиками.

— Моллі! Сьюзі!

Вогонь жадібно і вдоволено жер усе, до чого лише міг дотягнутися. Дрю разів десять оббіг довкола будинку, намагаючись якось пробратися всередину. Потім змирився і сів де попало. Немилосердний жар обпікав його тіло, а він чекав, поки із тріском не впали стіни, здійнявши хмару іскор, поки не бухнув останній сволок, схоронивши підлогу під розплавленою штукатуркою й обвугленою дранкою. Він сидів доти, поки останні пломені вогню не задихнулись у диму, а довкола не засірів новий день. Поки не зосталося нічого, крім жевріючих головешок і їдкого смороду.

Незважаючи на ще палаючі віконні рами, Дрю забрався на згарище. Було ще доволі темно, тому важко було щось розгледіти. Червоні відсвіти мінилися на його спітнілій біля горла шкірі. Він стояв, наче чужинець на чужій землі. Ось — кухня. Обвуглені столи, крісла, піч, шафи. Ось тут був коридор. Там — вітальня, а отут — спальня, де...

... де Моллі була досі жива!

Вона спала поміж тліючих сволоків, розпечених металевих пружин і залізного пруття.

Вона спала, неначе нічого не трапилось. Її маленькі білі ручки, обсипані жаринками, витягнулися по боках, а спокій на її обличчі не могла порушити навіть тліюча дранка, що впала на щоку.

Дрю заціпенів, не в змозі повірити у побачене. Між згорених і закіптюжених руїн спальні вона безтрепетно спала на постелі з мерехкочучих вуглинок — на шкірі ні подряпинки, груди то підіймаються, то опускаються з кожним вдихом і видихом повітря.