Рэй Брэдбери - Усмішка - оповідання

Дні бігли за днями, наче смиренні коні.

Тепер Дрю Еріксон ставився до своєї роботи як до затаєного болю, чи голоду, чи обов'язку. Про дещо він почав здогадуватися.

Котрогось полудня маленький Дрю і Сьюзі, поки тато обідав на кухні, добралися до коси і з хихотінням затіяли якусь гру. Почувши це, він вийшов і відібрав її. Він не сварив дітей. Він просто виглядав дуже стривожений і відтоді завжди замикав косу, якщо нею не користувався.

Він не пропустив жодного дня косьби.

Вгору, вниз, вгору, вниз і вбік. Знову — вгору, вниз і вбік. Зітнув. Вгору, вниз.

Вгору.

Думай про старого і пшеничний колосок у руках покійника.

Вниз.

Думай про цю мертву землю і безсмертну пшеницю на ній.

Вгору.

Думай про це божевілля золотих і зелених фарб, про те, як буяє пшениця!

Вниз.

Думай про...

Скошена пшениця золотою хвилею впала до його ніг. Небо потемніло. Дрю Еріксон випустив косу з рук і зігнувся, схопившись за живіт, темрява заслала очі. Світ закрутився.

— Я когось убив! — він важко дихав, хапаючи ротом повітря і схопившись за груди, а тоді впав на коліна біля леза коси. — Я убив тьму людей...

Небо крутилось і переверталось, наче карусель на канзаському ярмарку. Хіба що музики бракувало, лише дзвеніло у вухах.

Моллі сиділа за блакитним кухонним столом і чистила картоплю, коли увійшов він, спотикаючись і волочучи за собою косу.

— Моллі!

Моллі розпливалася у його засльозених очах.

Вона продовжувала сидіти, опустивши руки і покірно ждучи, коли він спроможеться сказати, що трапилося.

— Давай збирай манатки! — видушив він, дивлячись у підлогу.

— Чому?

— Ми забираємося звідси, — глухо промовив він.

— Ми забираємося звідси? — перепитала вона.

— Цей старий... Ти знаєш, що він тут робив? Ця пшениця, Моллі, і ця коса... Із кожним змахом коси на пшеничному полі вмирають тисячі людей. Ти стинаєш їх і...

Вона припіднялася, відсунула вбік ніж і картоплю, а тоді зі спокоєм і розумінням в голосі промовила:

— Ми стільки наблукалися впроголодь, аж поки не опинилися тут. Відтоді минув уже місяць, а ти щодня працював і змучився...

— Я чую голоси, сумні голоси. Там, у пшеницях, — сказав він. — Вони мене просять зупинитися. Просять мене не вбивати їх!

— Дрю!

Він її наче не чув.

— Поле росте якось по-дурному, наче божевільне. Я не казав тобі цього, але з ним щось не так.

Вона дивилася на нього. Його блакитні, а зараз безживні очі ніби оскліли.

— Знаю, ти гадаєш, що я несповна розуму, — сказав він. — Але зажди, поки я тобі не розкажу всього. Господи, Моллі, допоможи мені: я щойно вбив свою матір!

— Припини! — строго сказала Моллі.

— Я зітнув одне стебло пшениці і вбив її. Я відчув, як вона помирає. Щойно. Я відразу зрозумів, що...

— Дрю! — Її голос, тепер злий і переляканий, ніби хльоснув його по обличчі. — Замовкни!

— Моллі, о Моллі... — бурмотів він.

Коса випала із його рук і з дзенькотом вдарилася до підлоги. Все ще сердячись, Моллі поставила її у куток.

— Ось уже десять літ, відколи ми разом, — промовила вона. — Ми жили тільки пилюкою та молитвами, що злітали з наших уст. І тепер, коли нам бозна за які чесноти випало таке щастя, ти з дурної голови хочеш втікати від нього.

Вона принесла із вітальні Біблію.

Перегорнула кілька сторінок. Сторінки шелестіли так, як ото шелестить пшениця під вітерцем-легковієм.

— Сядь і послухай, — сказала вона.

Разом із сонячним світлом у кімнату увірвався галас і сміх — це діти гралися у затінку дуба, що височів позаду хати.

Вона читала, зрідка поглядаючи на те, як змінюється вираз обличчя Дрю.

Відтоді Моллі взяла собі за звичку щодня читати йому щось із Біблії. А через тиждень, у середу, Дрю вирушив у містечко, що знаходилося неподалік, аби перевірити на пошті, чи не надійшло щось йому із позначкою: «До запитання». На нього чекав лист.

Додому він повернувся постарілим років на 200.

Він простягнув Моллі листа і переказав глухим, рівним голосом його зміст:

— Мама померла. О першій годині у вівторок. Її серце...

Через якусь мить Дрю Еріксон додав:

— Сади дітей у машину і наладуй її харчами. Ми переїжджаємо у Каліфорнію.

— Дрю, — спокійно озвалася дружина, тримаючи у руках листа.

— Ти сама знаєш, — провадив він, — це безплідна земля, а поглянь, як щедро на ній родить пшениця. Я не розповідав тобі всього. Вона дозріває лише ділянками, щодня потрохи. Це недобре. Коли я скошую її, вона відразу ж зігниває! А вже наступного ранку проростає знову, ніби так і має бути. Минулого вівторка під час косьби мені здавалося, що це я себе живцем підрізую. Потім долинув чийсь крик. А сьогодні цей лист...