Рэй Брэдбери - Усмішка - оповідання

— Лягай! — стиха шикнула йому мати.

Ще стусан.

Том дихав уже рівніше. Довкола панувала тиша. Рука його була щільно-щільно притиснута до грудей. Півгодини Лежав він так, заплющивши очі. Потім відчув щось: холодне біле світло. Високо в небі плив місяць, і маленький квадратик світла проповзав тілом Тома. Тільки тепер його рука послабила хватку. Тихо, обережно, прислухаючись до рухів сплячих, Том підняв її, він поквапився, глибоко-глибоко зітхнув, потім, весь охоплений чеканням, розтиснув пальці та розглядав клаптик зафарбованого полотна.

Світ спав, осяяний місяцем.

А на його долоні лежала Усмішка. Він дивився на неї у білім світлі, яке падало з опівнічного неба, і тихо повторював про себе, знову й знову: «Усмішка, чарівна усмішка...»

За годину він усе ще бачив її, навіть після того, як обережно склав та заховав. Він заплющив очі, і знову у темряві перед ним — Усмішка. Лагідна, щира, вона була там і тоді, коли він заснув, а світ охопила німа тиша, і місяць плив у холоднім небі спочатку вгору, потім униз, назустріч ранку.

Несподівано путівець закінчився. Він збігав вздовж пагорба, як і подобає будь-якому путівцеві, звивався поміж схилами і пустищами, кам'яними брилами та вічнозеленими дубами, все далі і далі — повз широкий, просторий і щедротний пшеничний лан, що виглядав білою вороною посеред цієї пустелі. Путівець вигулькнув нізвідки поряд із маленькою й охайною білою хатиною, до якої належали пшеничні угіддя, і так само зненацька зник, розчинившись у пісках, немовби з нього надалі не було жодної користі.

Зрештою, це вже було неважливо, оскільки бензин у машині все одно закінчився. Дрю Еріксон зупинив свою стару, як світ, автівку, і німо застиг, втупившись у свої важкі, великі і зашкарублі руки фермера.

Мовчання порушила Моллі, безживно спираючись на сидіння обіч Дрю:

— Певно, не туди звернули на роздоріжжі...

Чоловік кивнув.

Губи Моллі були майже такими самими блідими, як і її обличчя. Лише на відміну від обличчя, вони геть пересохли і видавалися крихітним острівцем посеред рясно вкритого потом обличчя. Голос звучав тихо і рівно, без жодних емоцій.

— Дрю, — сказала вона, — Дрю, а що ми тепер будемо робити?

Дрю продовжував дивитися на свої руки. Руки фермера, які вже більше не мали ферми, з-під яких голодний вітер видув останні його статки — безплідну і суху землю.

Діти, котрі спали на задньому сидінні поміж запилених перин, подушок та іншого мотлоху, саме прокинулися, повисовували голови і навперебій залементували:

— Тату, а чому ми зупинилися? Ми щось будемо їсти, тату? Га, тату? Тату, ми страшенно голодні! Чи є щось їсти?

Дрю заплющив очі. Його дратував сам вигляд його рук.

Моллі ледь торкнулася його зап'ясть, легко і ніжно.

— Дрю, може, у цьому будинку знайдеться хоч якийсь зайвий окраєць хліба для нас?

Виразна біла лінія проступила довкола його рота.

— Жебрати? — озвався він грубо. — Ніхто із нас ще ніколи не жебрав, ніхто з нас і не буде цього робити.

Пальці Моллі міцніше стиснули його зап'ястя. Він повернувся і поглянув їй в очі. Він бачив цей погляд, бачив очі Сьюзі і маленького Дрю. Вся його непохитність і твердість кудись поступово зникали, покидаючи шию і спину. Обличчя зробилося збентеженим, чи радше взагалі ніяким, безформним, ніби хтось гамселив по ньому занадто довго і занадто сильно. Він вийшов із машини і ступив на стежку, що вела до будинку. Крокував непевно і невпевнено, як тяжкохворий чи майже сліпий.

Двері до будинку були відчинені. Дрю постукав тричі. Усередині панувала пустка. Там не було нічого, окрім тиші та віконної фіранки, що плавно погойдувалася у душному і застояному повітрі.

Він знав цю тишу. Він знав, що у будинку витає смерть. Це була смертна тиша.