— Я більше ніколи в житті не хворітиму, — тихо заявив хлопець, і далі визираючи з вікна. — Ніколи.
— Сподіваюся, не хворітимеш. Слухай, у тебе ж абсолютно нормальний вигляд, Чарлзе!
— Лікарю?
— Так, Чарлзе?
— Можна я зараз піду до школи? — попросився він.
— Завтра — самий раз. Завзяття тобі не позичати.
— Так. Я полюбляю школу. І дітей. Я хочу з ними гратися і борюкатися, а ще плюватися, смикати дівчат за хвостики, тиснути руку вчителям, обмацати всі пальта в гардеробі, хочу вирости і подорожувати по всьому світу, одружитися, завести купу дітлахів, ходити до бібліотеки, брати книжки почитати і... я хочу робити геть усе, — проказав Чарлз, розглядаючи вересневий ранок. — Як там ви мене назвали?
— Що? — спантеличився лікар. — Я просто гукнув тебе на ім'я, Чарлзе.
— Мабуть, краще вже таке ім'я, ніж ніяке, — здвигнув плечима хлопець.
— Радий, що ти хочеш повернутися до школи.
— Я і справді дуже хочу, — всміхнувся хлопець. — Дякую за допомогу, лікарю. Потиснімо руки.
— Навзаєм.
Вони поважно потисли одне одному руки, і свіжий вітер залетів у відчинене вікно. Майже хвилину тривало рукостискання всміхненого хлопця та лікаря, котрому він намагався віддячити.
Зі сміхом він бігцем провів лікаря вниз по сходах та до машини. За ними попрощатися рушили щасливі батьки.
— Кров з молоком! — сказав їм лікар. — Неймовірно!
— І дужий, — промовив батько. — Вчора вночі самотужки вибрався з пасків. Правда ж, Чарлзе?
— Справді? — перепитав хлопчина.
— Правда! Але ж як?
— Ой, — відмахнувся він. — Тю, то було давно і неправда.
— То було давно і неправда!
Вони всі дружно посміялися, і поки вони реготіли, тихий хлопець став босою ногою на тротуар і просто торкнувся, провів нею по мурашках, які метушилися на доріжці. Поки батьки теревенили з лікарем, він потайки, із осяяним поглядом, стежив, як завмерли та попадали на цементі комашини. Він відчув, як вони похололи.
— Прощавайте!
Махаючи їм рукою, лікар поїхав собі геть. Хлопець рушив першим. Ідучи, — він вглядався в ту сторону, де виднілося місто, і став мугикати собі під носа стареньку пісеньку «Шкільні дні» [17] «Шкільні дні (Як ми були двійко малих)» (School Days (When We Were a Couple of Kids, 1907) — свого часу популярна американська пісня, написана композиторами Віллом Коббом (1876-1930), що був автором слів, та Ґасом Едвардсом (1879-1945).
.
— Добре, що з ним знову все гаразд, — проказав батько.
— Тільки послухай, як він поривається в школу!
Хлопець тихо розвернувся і обійняв обох батьків зі страшенною силою. Кожного поцілував по кілька разів.
А потім, не промовивши жодного слова, поскакав до себе нагору.
У вітальні, перш ніж інші зайшли, він хутенько відчинив клітку з птахами, пропхнув руку всередину і один раз погладив канарку.
Потім замкнув дверцята, відійшов і зачекав.
Так померла Рябушинська [18] Фантастичне оповідання «Так померла Рябушинська» («And So Died Riabouchinska»), також відоме в деяких публікаціях під заголовком «The Golden Box» [Золота коробка], за твердженням відомих бредберізнавців Джонатана Еллера та Вільяма Тупонса, належить до умовного підциклу оповідань про маріонеток та манекенів, що свого часу еволюціонували з маловідомої горор-історії «The Trunk Lady» [Дама з валізи] (1944). Уперше було замислене автором як сценарій для радіоп'єси в 40-х рр. XX ст., що дебютувала в програмі компанії Сі-бі-ес у листопаді 1947 р. У червні-липні 1953 р. оповідання, що було написане на основі сценарію, з'явилося на сторінках детективного журналу «Сейнт» (The Saint Detective Magazine), а також ввійшло до оригінальної збірки Рея Бредбері «The Machineries of Joy» [Машинерія радості] (1964) та пізнішого омнібуса «The Stories of Ray Bradbury» [Оповідання Рея Бредбері] (1980). Оповідання також було екранізовано для телепроектів «Альфред Гічкок представляє» (Alfred Hitchcock Presents, 1956) та «Кіно від Рея Бредбері» (The Ray Bradbury Theater, 1988). Образ головної героїні, вірогідно, навіяний постаттю відомої в 30-40-х рр. балерини Тетяни Рябушинської (1917-2000), учениці Матільди Кшесінської, яка виступала в «Російському балеті Монте-Карло» (Франція), а у воєнні та повоєнні часи — в Нью-йоркському театрі балету, на різноманітних сценах Бродвею та інших театрів Європи та Америки. Українською перекладено вперше.
Переклав Богдан Стасюк
Холодний, мов камінь, труп чоловіка лежав у льодяному цементному мішку сутеренів. Повітря бриніло невидимим дощем, і люди зібралися подивитись на небіжчика, геть ніби на якомусь порожньому пляжі, куди це тіло вранці вихлюпнули морські хвилі. Сила земного тяжіння наче вв'язувалася в цій єдиній підвальній кімнаті у якийсь фокус, до якого линули тепер всі погляди присутніх. Під її дією опускалися кутики вуст і випаровувалося життя із миршавих щік. Безвільно звисали руки, а ноги ледве пересувалися, немовбито рухались і справді під водою.
Читать дальше