Рэй Брэдбери - Усмішка - оповідання

Білі руки лежали в нього на грудях і повзли до горла.

— І вони вирішать узяти під свій контроль людину! — вигукнув Чарлз.

— Під свій контроль?

— Так. Стануть новою людиною. Мною, моїми руками, моїми ногами! Раптом ця хвороба знає, як убивати особистість, але продовжувати існувати далі?

Він заволав.

Руки дісталися шиї.

Лікар із криком подався вперед.

О дев'ятій лікаря провели до машини. Батько ніс його сумку. Дорослі трохи побалакали на прохолодному нічному вітрі.

— Просто впевніться, що його руки надійно прив'язані до ніг, — розповідав лікар. — Я не хочу, щоб він сам собі нашкодив.

— Він же видужає? — схопила його за руку матір.

Лікар поплескав її по плечу:

— Хіба всі ці тридцять років не я лікую вашу родину? Це гарячка. В хлопця марення.

— Але ж ці синці на горлі. Він мало не задушив себе.

— Просто надійно їх зв'яжіть. Уранці все буде гаразд.

Автомобіль рушив темною вересневою дорогою.

О третій ранку Чарлз і досі не міг заснути у своїй маленькій чорній кімнатці. Простирадло під головою та спиною змокріло. Він пашів. У нього більше не було ані рук, ані ніг, усе його тіло почало мінитися. На ліжку хлопець не ворушився, він просто витріщався у порожню стелю, немов зосереджений шаленець. Якийсь час він шарпався й звивався, кричав, але тепер утомився та захрип від усього цього. Кілька разів до нього піднімалася матір, щоби промокнути йому чоло вологим рушником. Зараз Чарлз мовчав, і його руки були прив'язані до ніг.

Він відчував, як змінюються стіни його тіла, як пересуваються всередині органи, займаються вогнем легені, немовби палючі міхи з рожевим алкоголем. По всій кімнаті бігали світляні зайчики, так ніби десь у ній горів камін.

Тепер у нього вже не було й тіла. Все зникло. Воно нібито займало простір попід його шкірою, але тепер бриніло особливим вогненним пульсом та летаргійним наркотиком. Йому здавалося, що гільйотина охайно відсікла голову, і тепер вона лежала осяйна на опівнічній подушці, поки решта тулуба, нижче неї, досі жива, вже належала комусь іншому. Недуг ізглитав його тіло і, пожираючи, гарячково плодився й множився, продублювавши абсолютно все: куці волосинки на руках, нігті на руках, шрамики, нігті на ногах і навіть дрібна родимка на правому стегні — геть усе постало наново в ідеальній схожості.

Я мертвий, думалося хлопцю, мене вбито, проте я живий. Моє тіло мертве, але через хворобу про це ніхто так і не дізнається. Я ходитиму, але це буду не я, а щось інакше. Щось погане, щось лихе, щось настільки велике і лихе, що не лізе ні в які рамки уяви. Щось, що купуватиме взуття, питиме воду і, можливо, навіть одружиться одного дня та накоїть більше зла на світі, ніж будь-хто і будь-коли.

Тепер жар крався його шиєю, потрапив на щоки і розлився ними, немов гаряче вино. Палали губи, палали повіки, геть як листя, що зайнялося полум'ям. Ніздрі вивергали синій і такий слабкий-слабкий вогонь.

От і все, пронеслося в думках. Воно заволодіє головою та мозком і керуватиме кожним оком та кожним зубом, кожним клаптиком звивин, кожною волосинкою, кожним закрутком у вусі, аж поки від мене нічогісінько не залишиться.

У мозку ніби ртуть закипала. Ліве око заплющилося-згорнулося, ніби равлик, і сховалося поглибше. Він осліп на ліве око. Більше воно йому не належало. То була ворожа територія. Язик занімів, наче його відтяли. Затерпла і ліва щока. Перестало чути ліве вухо. Воно належало комусь іще. Оця річ, що зараз народжувалася, ось ця мінеральна істота, яка заміщала дерев'яну колоду, ось ця хвороба, що заміщала здорову тваринну клітину.

Хлопець спробував закричати і подужав подати голос, гучно, високо і різко в своїй кімнаті, поки тонув його мозок, поки він утрачав зв'язок із правим оком та правим вухом — він став сліпим та глухим, суцільний огонь, жах, паніка та смерть.

Він перестав кричати ще до того, як вбігла та стала біля ліжка його мама.

Ранок нагодився добрим та свіжим, на попутному вітрі стежкою через двір до будинку ввірвався лікар. У вікні горішнього поверху стояв повністю одягнений хлопець. Коли йому знизу помахав лікар та спитав: «Що це в нас таке? Вже став на ноги? Господи Боже!» — Чарлз не відповів.

Лікар піднявся нагору майже бігцем. У спальні він зупинився і спробував віддихатися.

— Ти чого зірвався з постелі? — різко спитав лікар. Постукав його запалі груди, зміряв пульс і температуру. — Просто дивовижно! Геть здоровий! Христом-Богом присягаюся, здоровий!