Рэй Брэдбери - Усмішка - оповідання

Біла піщана скульптура, із парою краплинок, що блистіли, ніби дощинки на троянді вершкової барви. Обличчя більше нагадувало місяць, яким його видно вдень — блідим і неймовірним у блакиті неба. Молочний мармур із блідо-фіолетовими прожилками на скронях. Повіки заплющених очей притрусив слабкий водяний відтінок, геть немовбито очі прозирали з-під делікатної тканини і бачили всіх, хто стояв над жінкою та розглядав її. Вуста — запалена та зблякла морська троянда з пелюстками, згорнутими в бутон. Біла лебедина шия, білі маленькі перса, то прикриті, то розкриті, то прикриті, то розкриті у потоках води, невеличких круговертях, хвиля наступила, хвиля відступила, хвиля наступила, хвиля відступила. Пипки персів теж були запалені, як і губи, а тіло — приголомшливо біле, ніби саме світилося біло-зеленою блискавицею на піску. А кожний доторк води до нього змушував шкіру блищати, немов перламутр.

Нижня половина тулуба мінилася барвами від білого до напрочуд блідо-голубого, від напрочуд блідо-голубого до салатового, від салатового до смарагдового, до зеленого відтінку моху, до зеленого відтінку лайма, до темно-зелених леліток — і все це переливалося, вигиналося, зблискувало та тьмяніло, закінчувалося мереживним віялом, розгорнутим у піні та самоцвітному піску. І ці дві частини були так поєднані, що лишалося незрозумілим, де саме перламутрова жінка, біла жінка, сотворена з вершкової води та чистого неба, зливалася із тієї половинкою, яка належала амфібієвим перекотам хвиль, що набігали на берег і скочувалися ним назад, намагаючись затягти з собою і ту другу половину, вернувши її в рідну стихію. Жінка була морем, море було жінкою. Ні вам дефекту, ні шва, ні зморшки, ні стіжка — ілюзія, але така, що здавалася бездоганною і трималася купи. Кров текла з однієї половини в іншу, де перемішувалася з крижаною водою, що заповнювала її жили.

— Я хотів бігти по допомогу, — розповідав, не підвищуючи голосу, перший хлопець. — Але Скіп сказав, що вона вже мертва, а мертвим допомога не потрібна. То вона не жива?

— І ніколи не була живою, — відповів Чико. — Я певен, — правив він далі, відчувши, як усі в один момент звернули на нього свої погляди, — що це з якоїсь кіностудії. Каучукова шкіра натягнута на сталевий каркас. Декорація. Манекен.

— Та ні, вона справжня!

— Зараз я тобі ярличка пошукаю, — наполягав Чико. — Ось.

— Не треба! — вигукнув перший.

— Дідько! — скрикнув Чико, коли торкнувся тіла, щоби перевернути його. Він завмер. Став на коліна з уже абсолютно іншим виразом обличчя.

— Що таке? — спитав Том.

— Я помилився. — Чико відсмикнув руку і витріщився на неї. У повітрі стихли його слова.

Том узяв жінку за зап'ясток.

— Пульс іще б'ється.

— Це твоє власне серцебиття.

— Не знаю... хтозна-хтозна...

Але ця жінка лежала перед ними, і її верхня половина була перламутр із вершковою барвою прибою, а нижня — слизька, вкрита монетками зелено-чорного кольору стародавніх монет, що поперемінно перебирали вітер і вода.

— Це якийсь трюк! — раптом заявив Чико.

— Ні! Ні! — так само несподівано розреготівся Том. — Ніякий це не трюк! Господи, як же мені зараз добре! Мені так добре не було з самого дитинства!

Вони поволі обійшли її. Її білої руки торкнулася вода, і вона ледве-ледве поворушила пальцями. Так ніби жестом знову і знову запрошувала інші хвилі, які могли би перебирати її пальці, підняти зап'ясток, а потім усю руку, голову і, нарешті, її всю. І забрати назад до моря.

— Слухай, Томе, — відкрив рота Чико, — а ти не хочеш зганяти за фургоном?

Том не зрушив із місця.

— Ти мене чув? — уточнив Чико.

— Так, але ж...

— Але що? Чого б це не продати... не знаю, там, може, якому університету, океанаріуму в Сіл-Біч, або ж... дідько, ми й самі могли би відкрити сякий-такий заклад. Послухай. — Він смикнув Тома за рукав. — Підженеш машину до пірса. Купиш триста фунтів колотого льоду. Адже якщо ми дістаємо щось із води, то потрібен лід, правда ж?

— Ніколи про це не замислювався.

— То замислись зараз! Ворушись давай!

— Навіть не знаю, Чико.

— Що ти хочеш сказати? Вона ж справжня, хіба ні? — Він розвернувся до хлопців: — Ви ж казали, що вона справжня, хіба ні? То чого ми тоді чекаємо?

— Чико, — повторив Том, — краще сам шуруй за льодом.

— Але хтось має лишитися і простежити, щоб її не змило з відпливом!

— Чико, — гнув своє Том, — я не можу це пояснити. Я не хочу йти ні за яким льодом, що так тобі потрібен.

— Гаразд. Сам збігаю. Слухайте, хлоп'ята, а ви нагорніть тут пісочку, щоб хвилі не сильно накочувалися. Дам по п'ять баксів кожному. Раз-два, побігли!