Рэй Брэдбери - Усмішка - оповідання

Том не ворушився, затамувавши подих. Здавалося, вони обоє чогось чекають.

— Гей-гей-гей!.. — пролунало з-над узбережжя.

Чоловіки поволі озирнулися.

— Гей... Агов... Е-ге-гей!..

Метрів за двісті від них, вимахуючи руками, біг хлопчик і волав на всю горлянку. І від його крику Тому чомусь раптом стало морозно. По його плечах пробіг холодок. Том чекав.

— Агов!

Хлопчик підбіг і, хапаючи ротом повітря, вказав рукою кудись позад себе:

— Жінка... кумедна жінка... біля Північної скелі!

— Жінка! — розреготався Чико. — О, ні-ні!

— Що означає «кумедна»? — поцікавився Том.

— Не знаю. — Малий дивився на нього здоровенними очиськами. — Ви повинні глянути самі. Страшенно кумедна!

— Утоплениця?

— А хто її зна! Вилізла з води, валяється на піску. Самі подивіться... Кумедна така... — хлопчик замовк. Він знову поглянув на північ. — У неї риб'ячий хвіст.

Чико розсміявся.

— Давай тільки не перед вечерею.

— Будь ласочка, — аж пританцьовувало хлоп'я. — Чесне слово! Тільки швидше!

Він був побіг, але відчув, що за ним ніхто не рушив, і в розпачі озирнувся.

У Тома ворухнулася губа.

— Чико, тобі не здається, що для розіграшу він пробіг завелику дистанцію?

— Бігають і на довші, і заради меншого.

— Гаразд, синку. — Том подибав за малим.

— Дякую, дядьку. Велике дякую!

Хлопець знову дременув уперед. Відбіг кроків на двадцять. Том озирнувся. Позаду Чико скривився, здвигнув плечима, втомлено обтрусив руки та пішов за ними.

Вони йшли на північ по залитому сутінками пляжу. З обвітреними обличчями та дрібними зморшками навколо вигорілих-блідих очей і короткими стрижками, які не виказували сивину. Дмухав дужий вітер, ганяючи океанські хвилі, які з нескінченним гулом навалювалися на узбережжя.

— Слухай, — спитав Том, — а от уяви, приходимо ми до Північної скелі і бачимо, це правда. Що тоді? Раптом океан і справді викинув щось на берег?

Та перш ніж Чико встиг відповісти, Том уже поринув у свої думки, які ширяли серед дюн, запорошених мечохвостами, морськими їжаками та зірками, ламінаріями та просто камінцями. Його все життя тягнуло побазікати на тему морських істот, чиї назви спливали в пам'яті під шумне дихання прибою. Молюски-аргонавти, шепотів він, тріска, сайда, сарган, губани-таутоґи, риба-линь, морський слон, він шепотів, камбала, а ще білуга, білуха, супова акула... тебе завжди переслідує голос: як то має виглядати щось із таким глибоководним іменем? Хтозна, чи доведеться коли побачити, як воно здіймається зі своєї солоної луки нагору і виходить за безпечні межі берегової лінії? Але ж вони існують, і їхні назвиська, як і тисячі інших, малюють картини в уяві, а ти шкодуєш, що не птиця-фрегат і не здатен пролетіти чотирнадцять тисяч кілометрів, зібравши повний образ океану в голові одного року.

— Хутчіш! — хлопчик аж прибіг назад до них, щоб зазирнути в очі Томові. — Раптом її скоро не стане?!

— Малий, гляди зі штанів не вискоч; — гаркнув Чико.

Вони завернули за Північну скелю. Там стояв іще один хлопчак і дивився собі під ноги.

Чи не краєм ока Том помітив щось на піску, від чого завагався: а чи варто туди дивитися? Може, краще зосередитися на обличчі іншого парубійка? Той геть сполотнів і, здавалося, не дихав. Час від часу він таки опам'ятовувався і зітхав, знову прикипав поглядом до об'єкта своїх спостережень на піску, але не ладнав із контролем, очі його затуманювалися і до нього вертався приголомшений вигляд. Тож коли океан лизав хлопчакові спортивні туфлі, він анітрохи не зважав та не ворушився.

Том відвернувся від дітлахів та поглянув униз.

І наступної ж миті його обличчя перетворилося на обличчя того хлопця. Руки так само безвільно повисли по швах, а рот був роззявився для якихось там слів та так і залишився напіввідкритий, ніби очі, що, бліді й без того, зараз геть знебарвилися од прискіпливості погляду.

Призахідне сонце від зустрічі з крайнебом відділяло десять хвилин.

— Накотилася дуже велика хвиля, потім вона відступила, — розказував перший хлопець, — і от ми знайшли це.

Вони всі дивилися на жінку, яка лежала в них попід ногами.

У неї було дуже довге волосся, і воно було розпластане на березі, наче струни арфи. Хвильки їх перебирали, трохи піднімаючи, трохи опускаючи у воді, щораз розгортаючи обриси нового віяла. Його довжина сягала, напевно, якісь метр п'ятдесят — метр вісімдесят. І зараз воно лежало на щільному вогкому піску і мало колір лаймів.

Її обличчя...