Рэй Брэдбери - Усмішка - оповідання

Вони робили це не відразу. Ні, вони повільно, недбало обводили очима кімнату, немов готові зупинити погляд на будь-якому предметі, що приверне їхню увагу.

І, звичайно, за збігом обставин блукання їхніх очей зупинялось на одному й тому ж місці. Через якийсь час усі погляди в кімнаті були спрямовані туди, як шпильки, увіткнуті в неймовірну подушечку. Чулося тільки, як хтось обсмоктував кукурудзяний качан. А ще діти метушилися на дощатому ґанку. Іноді жіночий голос наказував їм:

— Діти, ану біжіть звідсіля! Киш! — І босі ноги із дзвінким хихотінням бігли лякати зелених жаб.

Чарлі, звісно, сидів попереду в кріслі-качалці, підклавши під кістляві крижі подушку, і повільно гойдався, купаючись у славі й повазі, що прийшли з банкою.

А Седі зазвичай сиділа позаду всіх, разом із рештою принишклого, покірного своїм чоловікам жіноцтва.

Здавалось, що вона от-от заголосить від заздрощів. Але з губ її не злітало ані слова, вона тільки холодно дивилася, як чоловіки гупали через її вітальню і сідали за півметра від Чарлі, глипаючи на той свій ґрааль. Її губи міцно стискались, і вона ні до кого не озивалась і словом.

Після належного мовчання хтось, наприклад, старий Медноу з Малого Русла, відкашлював глибинну мокроту, нахилявся вперед, іноді облизував губи, а його мозолисті пальці починали дивно тремтіти.

Це був знак усім приготуватися до початку розмови. Вуха нашорошувалися, люди вмощувалися, як свині у теплій грязюці після дощу.

Старий довго дивився, висовуючи язика, як ящірка, а тоді спирався на спинку стільця і говорив своїм високим, тонким старечим тенором:

— Хтів би я знати, що це? Хтів би знати, це він, чи вона, чи звичайне старе воно ? Буває, ночами я прокидаюсь, кручуся в темряві на свому кукурудзяному матрасі та й думаю про цю-го штуку в банці. Думаю, що вона висить тут у рідині, така мирна, безбарвна — ну чисто тобі устриця. Іноді через мене прокидається моя Мо, і тоді ми обоє думаємо про це...

Поки старий говорив, його пальці щось показували. Усі дивилися, як товстий великий палець ходив туди-сюди, а решта рухалася хвилями.

— Ми обидва просто лежимо, думаємо. І трусимся. Навіть спекотної ночі, коли впрівають дерева, коли комарям надто жарко літати, ми трусимся і крутимся, пробуємо заснути...

Старий знову поринав у мовчання, ніби даючи знати, що цієї промови для нього досить, нехай тепер інші говорять про свою цікавість, захоплення чи здивування.

Тоді Джук Мармер із Вербної Ями обтирав спітнілі долоні об коліна і тихо говорив:

— Пам'ятаю, коли я ще був малим шмаркачем, у нас була кішка, що весь час приводила кошенят. Боже ж мій, та вона котилася у будь-яку пору, варто їй було лиш вискочити за паркан... — Джук розповідав із якоюсь ніби святою лагідністю, добротою в голосі. — Ну, ми тих кошенят роздавали, але коли з'явився цей самий приплід, в усій окрузі уже було по одному-два коти від нас.

Отож, Ма пішла поратись на заднє подвір'я і набрала повну десятилітрову бутлю води. Ма сказала: «Джук, давай топи тих кошенят!» Пам'таю, як стояв там; кошенята нявкали, вовтузились, малі, сліпі, беззахисні, кумедні — вони тільки почали відкривати очі. Я глянув на Ма і сказав: «Тільки не я , Ма! Краще ти!» Але Ма зблідла і сказала, що це все одно треба зробити і тільки я один досить для цього спритний. І вона пішла на кухню перемішувати підливу і готувати курчат. Я... взяв одне... кошеня. Я тримав його. Воно було тепле. Пробувало нявкати. Мені закортіло забігти кудись і ніколи не повертатися.

Тут Джук кивав головою, його очі горіли, молодшали, дивилися в минуле, бачили його заново, і воно злітало з його уст у вигляді слів.

— Я кинув кошеня у воду. Воно заплющило очі і відкрило рота, хотіло вдихнути. Я пам'ятаю, як побачив маленькі білі ікла, як виткнувся рожевий язичок, а з ним вилетіли бульбашки і ниткою злетіли на поверхню води!

— Я до цих пір згадую, як плавало те кошеня, коли все скінчилось: повільно, плавно, не сіпаючись. Воно дивилось на мене без осуду. Але й без приязні. Ееееехх...

Серця швидко билися. Очі перебігали від Джука до банки на полиці, знову вниз, знову вгору.

Пауза.

Джаду, темношкірий чолов'яга з Чаплистого Болота, трухнув головою, і його очі закрутились, немов кульки зі слонової кістки. Темні кісточки його пальців спліталися і згинались — викапана сарана.

— Знаєте, що це? Ви знаєте, знаєте? Я вам казатиму. Центр Життя, точно! Їй-бо, так і є!

Джаду розгойдувався, як дерево, від вітру з боліт, якого ніхто, крім нього, не відчував, не бачив і не чув. Очі його знову почали блукати, неначе він відпустив їх на волю. Його голос темною ниткою проходив через їхні вуха, зшиваючи їх в одне безшелесне полотно: