Рэй Брэдбери - Усмішка - оповідання

Тепер же всьому настав край. Вони їхали до віддаленого містечка через простий жовтий папірець із повідомленням про те, що її матір лежала при смерті.

У це неможливо було повірити, куди б вона не дивилася або під яким кутом не прагнула поглянути на проблему. Жодного щабля, щоб ухопитися чи зіпертися на нього. Вона втратила свій компас, який, ніби в піщаній бурі, розгубив усі свої позначки, що вказували на сторони світу, такі зрозумілі раніше, і його стрілка крутилася абсолютно безцільно. Навіть рука Берті на плечі не помагала. Це все скидалося на кінець хорошої п'єси і початок лихої. Людина, яку вона так любила, мала померти. Так не буває!

— Треба спинитися, — промовила вона до себе, не довіряючи власному голосу і додаючи йому дратівливих ноток, за якими намагалася приховати страх.

Але Берті знав, що взяв шлюб із геть не дратівливою жінкою, а тому показна емоція не захопила його і лишила байдужим. Він був схожим на глечик із накривкою: вміст лишався непорушним. Дощу не судилося його потурбувати. Берті пустив свого коня обіч скакуна дружини і взяв її за руку.

— Звісно, — примружився він, позираючи у східне небо. — Там хмариться. Треба трохи зачекати. Може піти дощ. Не хотілось би потрапити під нього.

Тепер вона дратувалася через власне роздратування, одне живило інше, і нічого з цим не можна було вдіяти. Та радше ніж знов про це забалакати і піти на новий цикл, вона впала на коня і захникала, доки той самостійно дибав у напрямку будинку з червоної цегли і не зупинився біля нього.

Жінка безвільно зісковзнула в руки Берті, немов якийсь лантух, і згорнулася в нього на плечі. Він посадив її на землю і проказав:

— Не схоже, щоб тут жили люди. Агов, є хто тут? — гукнув він і поглянув на табличку, що красувалася на дверях: «Небезпечно. Управління електроенергетики».

У повітрі гуділа велика комаха. Її невпинне, нерозбірливе дзижчання трохи мінилося в тональності, то піднімаючись, то падаючи, але приблизно на одній і тій самій висоті. Ніби жінка, яка, щось мугикаючи собі під носа і не розмикаючи при цьому вуста, готує на плиті в теплому надвечір'ї. В будинку нічого не рухалося. І тільки сильне гудіння не припинялося. Такий звук, напевно, могло би видавати сонячне проміння спекотного літнього дня, коли тепло піднімається з-поміж шпал розжареної колії, навколо стоїть бентежна тиша і повітря аж вирує, крутиться та зміїться так, що ви навіть чекаєте — ось-но воно все забринить, проте нічого не відбувається, і барабанні перетинки пружно впиваються натужною тишею.

Дзижчання проникло в неї через п'яти, піднялося майже стрункими ніжками і розлилося по всьому тілу. Дісталось і торкнулося самого серця, збудивши в ньому почуття, яке виникало в неї від споглядання Берті, коли той бувало мостився на верхній планці огорожі для худоби, мов на сідалі. Звук підібрався до голови і заповнив найменші пазухи черепа, де вгніздився своїм співом, як це інколи трапляється з піснями про кохання чи добротними книжками.

Гудіння все собою заполонило. Воно стало невід'ємною складовою і власне ґрунту, і кактуса, який у ньому зростав. Бриніло в повітрі і розносилося ним, ніби полуденний жар.

— Що воно таке? — трохи спантеличено поцікавилася жінка, розглядаючи споруду.

— Скажу тільки, що це, напевно, якась електростанція або силова установка. Більше мені нічого не відомо, — відповів Берті, посмикавши за ручку дверей. — Відчинено, — здивувався він. — Шкода, тут нікого немає. Двері розчинилися навстіж, і зсередини вирвалось уже голосніше дзижчання, промайнувши тремкою хвилею в них над головами.

Подружжя разом увійшло до врочистого співочого приміщення. Дружина міцно тримала чоловіка попід руку.

Вони потрапили наче в тьмяне підводне царство, з плавними обрисами, чисте і вигладжене, немовбито щось постійно вшановувало його своєю мінливою присутністю, залишаючись невидним, рухливим та невгамовним. Обабіч від входу, здалося їм спершу, один за одним у два ряди мовчки стояли люди. Але потім стало зрозуміло, що це округлі, зовні чимось схожі на артснаряди, машини. Це вони гуділи. Від кожного чорно-сіро-зеленого пристрою тікали золоті кабелі і кольору лайма дроти. Поруч знаходилися якісь срібні металеві сумки з малиновими ярличками і білими написами на них, а посередині розташувалася схожа на таз яма, що в ній на захмарній швидкості крутилася якась штукенція, ніби промиваючи невидимі речовини. Центрифуга так хутко оберталася, що, здавалося, стоїть, насправді, на місці. Мідні змії, яким кінця краю не було видно, звисали кільцями в сутінках під стелею, а вертикальне мереживо труб здіймалося із цементної підлоги до вогненної барви цегляних стін. Усе навколо здавалося чистим, немов розряд зеленої блискавки, і запах навколо стояв відповідний. Щось тут поруч тріщало, приплямкувало, наче за обідом, сухо шелестів незнаний папір. У місцях контакту дротів із фаянсовими котушками та ізоляторами із зеленого скла мерехтіли, перебігали, тріщали, іскрилися і шипіли сині вогники.