Рэй Брэдбери - Усмішка - оповідання

Потвора була вже в ста ярдах від нас, постійно перекрикуючись із Туманним горном. Коли промінь маяка цілив в очі істоти, в них прозирали тільки вогонь і лід, вогонь і лід.

— От тобі урок життя, — промовив МакДанн. — Ми завжди на когось намарно чекаємо вдома. Ми завжди в чомусь не чуємо душі, що не може нам відповісти взаємністю. Минає час, і ми вже хочемо знищити це щось, чим би воно не було, аби тільки не краялося через нього серце.

Створіння чимдуж пливло на маяк.

Заревів Туманний горн.

— Подивимось-но, що станеться далі, — проказав МакДанн і вимкнув Туманний горн.

Хвилина тиші, яка запанувала по цьому, забриніла так, що ми чули гупання власних сердець у скляній маківці вежі і повільне обертання прожектора в оливі.

Чудовисько спинилося і завмерло. Кліпнули його очиська-ліхтарі. Воно роззявило пащу і здобулося на подобу клекотіння, судячи з рокоту — геть вулканічне. Істота покрутила навсібіч головою в пошуках звуку, який розчинився в тумані, а потім вирячилася на маяк. Знову рокотіння. Аж раптом в очах зайнявся вогонь. Потвора здибилася, замолотила по воді лапами і кинулася на нашу башту з поглядом, сповненим гнівної муки.

— МакДанне, — загорлав я. — Ввімкни же горн!

Мій напарник намацав рубильник. Та навіть клацнувши ним, залишалося тільки спостерігати за монстром, що став горою і вчепився велетенськими лапами у башту. Світло мерехтіло в ороговілих перетинках між пальцями. Гігантське праве око на зболеній голові зблиснуло переді мною, немов казан, у який я був готовий із криком провалитися. Маяк здригнувся. Заголосив Туманний горн, і у відповідь заголосило чудовисько. Воно обхопило вежу, і от, його зуби вже скреготіли по склу, що посипалося нам на голову.

МакДанн схопив мене за руку:

— Вниз!

Башта здригнулася, загойдалася і почала рушитися. Туманний горн ревів дуетом із потворою. Ми перечепилися і мало не полетіли сторчголов униз по східцях.

— Хутко!

Коли ми вискочили на перший поверх, башта почала рушитися. Довелося пірнути під сходовий просвіт і заховатися в маленькому кам'яному підвалі. Нагорі тисячами торохтів град із каміння. Раптом замовк Туманний горн. Чудовисько з усіх сил кинулося на вежу, і вона почала падати. Ми з МакДанном, міцно обійнявшись, гупнули навколішки, а навколо нас вибухнув світ.

Коли все скінчилося, нас оточувала сама лиш темрява і шум морського прибою на кам'яних завалах.

І ще один звук, крім цього.

— Слухай, — тихо промовив МакДанн. — Слухай.

Ми зачекали якусь хвилину. І от я почув. Спочатку свист всмоктуваного повітря, а потім голосіння, спантеличення велетенського створіння обрушилося на нас, навалилося так, що паморочний сморід чудовиська розлився повітрям за кам'яною стіною підвалу. Монстр засопів і загорлав. Вежа зникла. Зник маяк. Щезло те, що закликало істоту з відстані в мільйон років. І тепер потвора роззявляла пащеку та видавала гучноголосі заклики — заклики Туманного горна, знов і знов. А далекі кораблі в морі, загубивши світло прожектора і нічого не бачачи, минали це місце і, напевно, думали того пізнього вечора: ось він, самотній звук, голос Самітної бухти. Все гаразд. Ми обминули мис.

І так тривало до світанку.

Наступного дня, коли до нас потрапили рятівники, щоб викопати з-під кам'яних завалів, сяяло гаряче жовте сонце.

— Вона просто розвалилася, — поважно повідомив їм МакДанн. — Кілька потужних ударів дужими хвилями, і башта просто розвалилася, — щипнув він мене за руку.

Навіть не зосталось на що подивитися.

Спокійний океан, синє небо. Ідилію порушував тільки стійкий водоростевий сморід від зеленої маси, що вкривала купи каміння та узбережні скелі. Над нею дзижчали мухи. Хвилі прибою омивали порожній берег.

Наступного року на мисі з'явився новий маяк, але я вже мав нову роботу в маленькому містечку, в мене була дружина і власний теплий будиночок, що поночі восени світився жовтими вогнями, замкнувшись на всі клямки та пахкаючи димом із комина. Що стосується МакДанна, то він тепер порядкує в новому маяку, який збудували за його проектом — із залізобетону, про всякий випадок, казав він.

У листопаді нова споруда була повністю готова. Одного пізнього вечора я навідався до МакДанна, поставив машину на стоянці, глянув на сірі води, послухав ревіння нового горна, який раз, двічі, тричі, чотири рази сурмив ген удалину.

Чудовисько?

Воно так і не повернулося.

— Нема його, — прокоментував МакДанн. — Вернулося в Безодню. Засвоїло урок, що не можна ось так до безпам'ятства любити щось на цьому світі. Воно знов у найглибших глибинах чекатиме ще один мільйон років. Сердешне! Ждатиме собі, чекатиме, а людина тим часом з'являється і зникає на цій убогій планетці. Ждатиме і чекатиме.