Я сів у машину, прислухався. Мені не було видно ні маяка, ні прожектора Самітної бухти. Я чув тільки Горн, Горн і ще раз Горн. Він ніби закликав потвору.
Я сидів і шкодував, що не можу дібрати слів.
Силова установка [8] Оповідання «Силова установка» («Powerhouse») було написане влітку 1945 року, а образ «силової установки» був напряму (аж до зелених шибок!) навіяний електростанцією, що знаходилася неподалік помешкання Рея Бредбері в каліфорнійському містечку Вініс і на яку виходило єдине віконце гаража, що правив письменнику за студію. Оповідання не одразу пощастило продати видавцеві, аж поки за півроку порівняно маловідомий журнал «для працюючих жінок» «Чарм» не дав згоду на публікацію, що мала місце у березні 1948 року і принесла письменнику третю премію щорічної нагороди для авторів короткої прози імені О. Генрі. Згодом увійшло до збірок «Сонце — яблука злотаві» (The Golden Apples of the Sun, 1953), «Вінтажний Бредбері» (The Vintage Bradbury, 1965), «Двічі по двадцять два» (Twice Twenty-two, 1966), «К — означає космос» (S Is for Space, 1966) та інших. Українською перекладено вперше.
Переклав Богдан Стасюк
Коні плавно зупинились, і чоловік із дружиною подивилися під ноги, на суху піщану долину. Жінка виглядала в сідлі розгубленою; протягом от уже кількох годин вона не промовила жодного слова та й навіть не уявляла, які слова можна добрати в цій ситуації. Вона втрапила у пастку між гарячим та гнітючим грозовим небом Арізони і жорстким гранітом обвіюваних усіма вітрами гір. На її тремтячі руки впало кілька прохолодних дощинок.
Вона втомлено поглянула на чоловіка. Той легко і з непохитним спокоєм сидів на своєму вкритому порохом дороги скакуні. Жінка заплющила очі і подумала про те, яким тихим було її життя до сьогодні. Їй закортіло розсміятися в обличчя власному відображенню у люстерку, яке вона тримала перед собою, але цієї хвилини подібний вчинок міг здатися проявом божевілля. Зрештою, хіба такий стан не можна списати на похмуру негоду чи телеграму, яку їм вранці доставив верховий кур'єр, або ж тривалу подорож до міста.
Перед ними лежав широкий порожній край, який іще треба пересікти, крім того, їй було холодно.
— Не думала, що такій панні, як я, знадобиться релігія, — упівголоса проказала вона, заплющивши очі.
— Що? — перепитав, озирнувшись до неї, Берті, її чоловік.
— Забудь, — прошепотіла жінка, мотнувши головою. І якою ж переконаною в своїй думці вона була всі ці роки. Ніколи й нізащо вона б не потребувала церкви. Усі ці нескінченні бесіди хороших людей про релігію на вощених сидіннях церковних лав, білокрильники у великих бронзових відрах і неосяжні церковні дзвони, що в них відлунювався голос проповідника, їй доводилося чути і крикливі голоси з амвона, і запальні слова промов, і шепіт, — і всі вони здавалися однаковими. Знайти своє місце в храмі їй не вдавалося.
— Я ніколи не бачила потреби відвідувати церкву, — пояснювала вона людям. Ці страсті були не про неї. Вона просто ходила, жила і працювала руками, гладенькими, немов камінці річкової ріні, маленькими, немов камінці річкової ріні. Робота виплекала її нігті так, як не виплекає жоден лак із магазинної пляшечки. Дитячі доторки зробили ці руки м'якими, од виховання нащадків шкіра згрубіла, але кохання чоловіка повсякчас вертало їм ніжність.
Тепер через смерть вони тремтіли.
— Сюди, — гукнув чоловік. Піднімаючи куряву, коні рушили вниз по стежині до химерного цегляного будинку біля висхлого річища. У його вікнах зеленіли шибки, в очі кидалось устаткування блакитного кольору, червона черепиця і розмаїття проводів. Дроти тікали до опор високовольтної ЛЕП, а вже звідти — до самого обрію долини. Жінка мовчки дивилася їм услід, але думати продовжувала про синьо-зелені вікна та огненної барви цеглу.
Вона ніколи не залишала закладки в Біблії на сторінках із важливими віршами, адже попри те, що її життя в цій пустелі минало серед граніту, сонця і вологи, яка вивітрювалася з тіла, їй ніколи нічого не загрожувало. Все якось саме по собі вирішувалося, перш ніж нужда стрічала світанки безсонної ночі або мережила чоло першими зморшками. Життя складалося так, що його найотруйніші речі проминали її. Про смерть вона знала з непевних чуток, що так само розповідають про далекі бурі за горами.
Двадцять років пронеслися повз неї кулями перекотиполя від того самого дня, коли вона приїхала на Захід, вдягла золоту обручку цього самотнього мисливця і прийняла пустелю в свою сім'ю третім (і постійним) їхнім співмешканцем. Жоден із їхніх чотирьох дітей ніколи не хворів тяжкими недугами і не ставав на поріг смерті. Ні одного разу в житті їй не доводилося колінкувати, крім як під час вискрібання і без того чистої підлоги.
Читать дальше