Фрэнк Херберт - Єретики Дюни

Вона покинула його, не кажучи й слова.

— Озброєння розставлено й розгорнуто, — доповів офіцер зв’язку.

— Нехай Бурзмалі приготується взяти командування тут, — наказав Теґ. — Решта з нас незабаром звідси відійде.

— Ви сподіваєтеся, що всі ми до вас приєднаємось? — Це був той, що шукав цапа-відбувайла.

— Я йду, — відповів Теґ. — Якщо треба, піду сам. До мене приєднаються лише ті, хто цього захоче.

Подумав, що після такого запевнення підуть усі. Мало хто, крім тих, що пройшли вишкіл Бене Ґессерит, розумів тиск рівності.

У командному пункті запанувала тиша, тільки прилади тихо гуділи й поклацували. Теґ поринув у міркування про «розбещених блудниць».

«Називати їх розбещеними неправильно» , — подумав він. Інколи найбагатші стають розбещеними. Причиною цього є переконання, що за гроші (владу) можна купити всіх і все. Чому б їм у це не вірити? Бачать таке щодня. Легко повірити в абсолюти.

Та брость надії вічно зеленіє, і вся ця дуринда!

Це переростає в релігію. Певність, що за гроші купиш неможливе.

Тоді настає розбещеність.

Зі Всечесними Матронами було не так. Вони, на якийсь лад, були поза розбещеністю. Пройшли крізь неї — це він міг розгледіти. Та тепер заглибилися у щось інше, таке далеке від розбещеності, що Теґ питав себе, чи й справді хоче це знати.

Але знання годі уникнути, воно було в його новій свідомості. Кожна з них без вагань піддала б усю планету катуванню, якби це принесло їй особисту вигоду. Або якби платою було якесь уявне задоволення. Або якби ці катування забезпечили бодай кілька днів чи годин життя.

Що приносить їм задоволення? Що їх тішить? Були як узалежнені від семути. Хай що давало б їм насолоду, щоразу вимагали більшого.

І вони це знають!

Як вони мусять шаленіти в глибині душі! Пійматися в таку пастку! Бачили це все, і ніщо з побаченого не було достатнім — ні достатньо добрим, ні достатньо лихим. Геть утратили здатність до поміркованості.

Проте були небезпечними. Можливо, в одному він помилявся. Можливо, вони вже не пам’ятали, як було раніше, до моторошної трансформації, до появи цього дивного, терпко-пахучого стимулятора, що забарвлює оранжевим їхні очі. Спогади про спогади могли бути викривлені. Кожного ментата привчають до чутливості на таку ваду в собі самому.

— Он черв!

Це був офіцер зв’язку.

Теґ обернувся на своєму кріслі та глянув на проєкцію, мініатюрну голограму ззовні, на південному заході. Черв із двома крихітними цятками людей-пасажирів був далекою смужкою, що звивалася в русі.

— Коли вони прибудуть, приведіть сюди Одраде, саму, — наказав він. — Шіана — ця молода дівчина — залишиться, щоб допомогти загнати черва до трюму. Він її послухається. Впевніться, що Бурзмалі поблизу й напоготові. У нас буде обмаль часу на передачу командування.

Ввійшовши до командного пункту, Одраде тяжко дихала. Від неї пахло пустелею, сумішшю меланжу, кременю та людського поту. Теґ сидів у своєму кріслі, начебто відпочиваючи. Його очі залишалися заплющеними.

Одраде подумала, що застала башара в незвичну для нього мить спокою, майже задуми. Та коли він розплющив очі, то вона помітила зміну, про яку Люцілла ледь устигла попередити, разом із квапливими словами про трансформацію гхоли. Що сталося з Теґом? Він майже позував перед нею, провокуючи її, щоб вона це побачила. Підборіддя було твердим і трохи піднятим — як зазвичай, коли він за чимось стежив. Вузьке обличчя, покрите павутинням вікових зморщок, не втратило й дрібки своєї чуйності. Довгий тонкий ніс, характерний для його предків — Корріно й Атрідів, став трохи довшим із плином літ. Але сиве волосся зоставалося густим, а цей трикутний виступ на чолі далі привертав погляд спостерігача…

До його очей!

— Звідки ти знав, що застанеш нас тут? — зажадала Одраде. — Ми гадки не мали, куди занесе нас черв.

— В екваторіальній пустелі дуже мало заселених місць, — сказав він. — Ставка гравця. Це здавалося ймовірним.

Ставка гравця? Вона знала цей ментатський вислів, але ніколи не розуміла його.

Теґ підвівся з крісла.

— Забирай цей корабель і рушай до місця, яке знаєш найкраще, — сказав він.

Капітула? Майже сказала це, але подумала про інших дов­кола, усіх цих незнайомих військовиків, зібраних Теґом. Хто вони такі? Люціллине пояснення не було задовільним.

— Ми дещо змінили задум Тарази, — промовив Теґ. — Гхола не залишається тут. Він мусить летіти з вами.

Вони потребуватимуть нових талантів Дункана, щоб протистояти блудницям. Він більше не був приманкою, що мала призвести до руйнування Ракіса.