Айзек Азимов - Друга фундація

– Ви впевнені, що все зрозуміли? – запитав він. Капітан третього рангу Сенн кивнув.

– Я проведу свою ескадру крізь гіперпростір: радіус 10 парсеків; тета 268,52 градуса; фі 84,15 градуса. Повернення до вихідної точки у 13:30. Загальна відсутність 11,83 години.

– Правильно. Тепер ми розраховуватимемо точні координати повернення як у часі, так і в просторі. Зрозуміли?

– Так, капітане. – Він глянув на наручний годинник. – Мої кораблі будуть готові до 01:40.

– Добре, – сказав капітан Діксил.

Калганська ескадра ще не потрапила в межі діапазону детектора, але це лише питання часу. Про ескадру вже було повідомлення з незалежних джерел. Без ескадри Сенна сили Фундації матимуть незначну перевагу, але капітан був абсолютно спокійний. Абсолютно спокійний.

Прім Палвер сумно позирав на присутніх – спершу на високого, худорлявого адмірала, відтак на інших військовиків, і насамкінець – на великого й огрядного чоловіка, в якого верхній ґудзик сорочки був розстібнутий, та й краватки не було. Саме цей чоловік сказав, що хоче поговорити з ним.

– Адмірале, – продовжував переконувати Джоул Турбор, – я прекрасно розумію, що ця справа вкрай серйозна, але запевняю вас, що якщо ви дозволите мені поговорити з ним кілька хвилин, то я, мабуть, вирішу це непорозуміння.

– Чи є якась причина, чому ви не можете поговорити з ним у моїй присутності?

Турбор надув губи і набурмосився.

– Адмірале, – продовжив він, – поки я прикріплений до ваших кораблів, Третій флот отримує чудові відгуки в пресі. Якщо хочете, можете поставити людей за дверима і повернутися за п’ять хвилин. Але, прошу вас, зробіть мені таку послугу – і ваші зв’язки із громадськістю не постраждають. Розумієте мене?

Він зрозумів.

Потім, коли вони залишилися самі, Турбор повернувся до Палвера і сказав:

– Швидко: як звали викрадену вами дівчинку?

Але Палвер лише глянув на нього круглими очима і похитав головою.

– Не робіть дурниць, – сказав Турбор. – Якщо ви нічого не скажете, вас уважатимуть шпигуном, а шпигунів у воєнний час розстрілюють без суду.

– Аркадія Дарелл! – вигукнув Палвер.

– Дуже добре! Чудово. Вона в безпеці?

Палвер кивнув.

– Вам краще бути впевненим у цьому, інакше це для вас добром не закінчиться.

– Вона в доброму здоров’ї і в абсолютній безпеці, – збліднувши, сказав Палвер.

Адмірал зайшов до кімнати.

– Ну?

– Сер, цей чоловік не шпигун. Можете вірити його словам.

Я за нього ручаюся.

– Он як? – Адмірал насупився. – Отже, він представляє сільськогосподарський кооператив із Трентора, який хоче укласти з Термінусом торговий договір на постачання зерна та картоплі. Ну, добре, але зараз він не може піти.

– Чому? – поцікавився Палвер.

– Бо ми зараз у розпалі битви. Після того, як вона завершиться – сподіваюся, що ми ще залишимося живі, – тоді доправимо вас на Термінус.

Калганський флот, що нісся через космічний простір, іздалеку помітив кораблі Фундації, але й сам був виявлений. На екранах Великих Детекторів схожі на маленькі світлячки, вони летіли у космічній порожнечі назустріч один одному.

Адмірал Фундації спохмурнів і промовив:

– Мабуть, це їхній головний удар. Погляньте, скільки їх! Проте вони перед нами не встоять, якщо, звичайно, наспіє підрозділ Сенна.

Капітан Сенн вилетів лише кілька годин тому – ще до того, як вони помітили наступ ворога. Тепер план уже неможливо було змінити. Він мав або спрацювати, або ні, але адмірал почувався цілком упевнено. Втім, як і офіцери. Втім, як і рядові.

Знову світлячки на екрані.

Вони сяяли у космосі, рухаючись у чіткому порядку, так наче танцюючи в балеті смерті.

Флот Фундації повільно відступав. Минали години, а флот усе задкував і задкував, дратуючи напосідливого ворога то меншим, то більшим відхиленням від курсу.

За задумом стратегів, які провадили цю битву, був передбачений велетенський простір, у який мав би вдертися флот неприятеля. Із цього простору повинні були непомітно вислизнути кораблі Фундації, а натомість зайти калганські. Відтак ті їхні кораблі, що ризикнули би покинути його межі, планувалося знищити, а ті, що зосталися б усередині згаданого простору, не чіпати.

Усе залежало від власної ініціативи командирів кораблів лорда Стеттіна – зважитися на неминучу смерть чи залишатися там, де їм нічого не загрожувало.

Капітан Діксил незворушно поглянув на годинник. Була 13:10.

– У нас двадцять хвилин, – сказав він. Лейтенант, який стояв збоку, напружено кивнув.