Айзек Азимов - Друга фундація

У коридорі чувся лише шурхіт кроків. Звичайно, це була леді Каллія, яка схопила Аркадію за руку так міцно, що їй стало боляче, але вона чомусь не заперечувала. Принаймні, леді Каллії вона не боялася.

Але чого їй треба?

Тепер вони опинилися в будуарі – рожевому, наче із цукрової вати. Леді Каллія притулилася спиною до дверей.

Вона сказала:

– Це був наш потаємний шлях до мене… до моєї кімнати, розумієш, із його кабінету. Його, сама розумієш. – І вона вказала пальцем на двері, ніби сама думка про нього гнітила її душу смертельним страхом.

– Нам так пощастило… Так пощастило… – Розширені зіниці її синіх очей аж почорніли.

– Ви можете сказати мені… – несміливо почала Аркадія. Проте Каллія натомість заметалася по кімнаті.

– Ні, дитинко, ні. У нас нема часу. Знімай одяг. Будь ласка.

Будь ласка. Я дам тобі інший, і тебе не впізнають.

За мить вона вже встромила голову в шафу і, бурмочучи якісь нісенітниці, викидала звідти купи одягу, несамовито вишукуючи щось, що дівчинка могла би вдягнути, не перетворюючись на живе запрошення до флірту.

– Ось, це підійде. Це повинно підійти. В тебе є гроші? Ось, бери все… і оце… – Вона знімала прикраси з вух та пальців. – Просто лети додому, до своєї Фундації.

– Але ж Гомір… мій дядько.

Аркадія марно намагалася протестувати крізь складки з метиленового плетива формованого металу, що їх леді надягала їй через голову і які приглушували звук.

– Він не поїде. Песик залишить його тут назавжди. Але ти не повинна залишатися. О люба, невже ти не розумієш?!

– Ні, – Аркадія змусила її зупинитися. – Я не розумію. Леді Каллія стиснула її руки.

– Ти повинна повернутися додому і попередити своїх земляків, що буде війна. Невже це незрозуміло? – Схоже, абсолютний страх парадоксальним чином надав чіткості її думкам і словам, що було зовсім не в її характері. – А тепер ходімо!

Вони вирушили іншим шляхом! Повз службовців, які дивилися їм вслід, але не бачили жодних причин зупиняти ту, яку безкарно міг зупинити лише лорд Калгана. Коли вони проминули браму, охоронці клацнули підборами і відсалютували.

Аркадія аж засапалася від цієї біготні, що, здавалося, тривала роки, хоча насправді відтоді, як її поманив білий палець, і до миті, коли вона опинилася біля воріт, де гомоніли люди, а віддалік шумів транспорт, минуло лише двадцять п’ять хвилин.

Вона озирнулася назад, відчувши несподіваний переляк і жаль.

– Я… я не знаю, навіщо ви це робите, міледі, але дякую вам… Що буде з дядьком Гоміром?

– Не знаю, – простогнала та у відповідь. – Невже ти не можеш полетіти? Іди просто до космопорту. Не чекай. Може, він уже тебе шукає.

Але Аркадія все одно затрималася. Вона вже залишила би Гоміра, але тепер, коли вона опинилася назовні, в неї з’явилися підозри.

– А вам яке діло до того, навіть якщо він мене й шукає? Леді Каллія прикусила нижню губу і пробурмотіла:

– Я не можу пояснити це такій маленькій дівчинці. Це було би непристойно. Ну, ти підростеш і… я зустріла Песика, коли мені було шістнадцять. Розумієш, не можна, щоби ти була зі мною поруч. – В її очах промайнула ворожість, напівприкрита соромом.

Прихований смисл сказаного вразив Аркадію. Вона прошепотіла:

– Що він зробить із вами, коли дізнається?

Та схлипнула у відповідь: «Не знаю» і, погладивши її по голові, майже побігла широкою дорогою до маєтку лорда Калгана.

Але Аркадія все ще стояла на місці, стояла якусь мить, що здалася вічністю. Бо в цю останню мить, коли леді Каллія її залишила, вона дещо помітила. Ці перелякані, гарячкові очі на мить освітилися холодним задоволенням.

Безмежним, нелюдським задоволенням.

Хоча у цьому миттєвому погляді навряд чи можливо було помітити таке, але Аркадія не сумнівалася у тому, що помітила. Тепер вона бігла з шаленою швидкістю, наче божевільна, шукаючи вільну громадську кабіну, звідки можна було би викликати таксі.

Вона втікала не від лорда Стеттіна чи його гончаків, що їх він міг пустити вслід за нею, і не від усіх його двадцяти семи світів – гігантського монстра, що не дав би їй ніде спокою.

Вона втікала від однієї тендітної жінки, яка допомогла їй втекти. Від створіння, яке ущедрило її грошима та коштовностями, яке ризикувало власним життям, рятуючи її. Від створіння, яке – і це вона чітко й остаточно зрозуміла – було жінкою Другої Фундації.

Повітряне таксі з тихим клацанням сіло на платформу. Здійнятий ним вітерець торкнувся обличчя Аркадії і поворушив волосся під м’яким хутряним каптуром, який дала їй Каллія.