Айзек Азимов - Друга фундація

Зараз Каллія раділа. Вплив Сивої Бороди минув, і гранітне обличчя її Песика пом’якшилося. Вона піднялася і непомітно підійшла до нього.

– Ти не сваритимешся?

– Ні. – Він неуважно погладив її. – А тепер просто посидь трошки тихо, добре? Я хочу подумати.

– Про цього чоловіка з Фундації?

– Так.

– Песику! Пауза.

– Що?

– Ти казав, що цей чоловік прилетів із маленькою дівчинкою. Пам’ятаєш? Можна мені глянути на неї, коли вона прийде? Я ніколи…

– Ти гадаєш, я хочу бачити його разом із дівчиськом? У мене тут зала для аудієнцій чи гімназія? Досить верзти нісенітниці, Калліє.

– Але я сама про неї подбаю, Песику. Тобі навіть не доведеться з нею панькатися. Просто я навряд чи колись побачу дітей, а ти ж знаєш, як я їх люблю.

Він уїдливо глянув на неї. Ніяк не вгамується. Вона любить дітей, тобто його дітей, законних дітей, тобто їй потрібен шлюб.

– Це маленьке створіння, – сказав він, – насправді вже доросла дівчинка чотирнадцяти або п’ятнадцяти років. Можливо, вона вже заввишки як ти.

Каллія мала пригнічений вигляд.

– Ну все одно, дозволь мені. Може, вона могла би розповісти мені про Фундацію? Знаєш, я завжди мріяла там побувати. В мене дідусь був звідти. Ти мене колись туди візьмеш із собою, Песику?

Ця думка викликала в Стеттіна посмішку. Можливо, що й візьме, як завойовник. У нього піднявся настрій, що відчувалося в його словах:

– Візьму, візьму. Можеш побачитися з дівчинкою і щось дізнатися від неї про Фундацію. Але без мене, добре?

– Я тебе не турбуватиму, правда. Я поведу її до себе. – Вона знову була щаслива. Не так часто їй зараз дозволяли робити так, як хочеться. Вона обійняла його за шию і відчула, як після недовгих вагань його м’язи розслабилися і велика голова ніжно опустилася на її плече.

Аркадія почувалася переможницею. Як змінилося її життя після того, як Пеллеас Антор просунув свою дурнувату пику в її вікно! А все тому, що їй вистачило уяви та сміливості вчинити так, як було треба.

Ось вона вже й на Калгані. Вона побувала у Центральному театрі – найбільшому в усій Галактиці – і особисто побачила деяких співаків, слава яких досягла навіть далекої Фундації. Вона сама зробила покупки у «Заквітчаній доріжці» – центрі моди найблискучішого світу у космосі. І вона все вибирала сама, бо Гомір просто нічого у цьому не тямив. Продавчині не заперечували проти довгих блискучих суконь, що розгорталися по вертикалі, роблячи її вищою – і фундаційна валюта розходилася направо й наліво. Гомір дав їй банкноту у десять кредитів, і коли вона обміняла її на місцеві «калганіди», то в її руках опинилася товстенька пачка.

Вона навіть зробила собі нову зачіску – трохи обстригла ззаду волосся і зробила два блискучі кучерики над скронями. Волосся обробили так, що воно видавалося золотистішим, ніж завжди, і просто сяяло .

Але це … це було найкраще з усього. Якщо чесно, палац лорда Стеттіна був не таким величним та розкішним, як театри, і не таким загадковим та історичним, як старий палац Мула (на його самотні вежі вони глянули лише краєчком ока під час перельоту через планету), але ж, ви тільки уявіть собі – справжній лорд. Вона не тямилася від захвату.

Ще й більш од того… Вона спілкувалася віч-на-віч з його пані. Аркадія подумки написала це слово великими літерами, тому що знала, яку роль такі жінки відігравали в історії, знала про їхню чарівність та силу. Відверто кажучи, вона й сама часто думала про те, щоби стати таким всемогутнім і блискучим створінням, але в ті часи пані чомусь були непопулярні на Фундації, та й, окрім того, її батько був би проти, якби до цього дійшло.

Звичайно, леді Каллія не дуже відповідала уявленням Аркадії. З одного боку, вона була доволі огрядна і не мала розпусного та небезпечного вигляду. Вона була радше зів’ялою і короткозорою. Із високим, а не гортанним голосом, і…

– Не хочеш іще чаю, дитинко? – запитала Каллія.

– Я випила б іще чашечку, ваша світлосте. (Чи правильно «ваша високосте»?).

Із поблажливим тоном знавця Аркадія продовжила:

– У вас такі прекрасні перли, міледі. (Зрештою, «міледі» звучало краще.)

– О! Ти так вважаєш? – Здавалося, це їй лестило. Вона зняла перли і погойдала ними туди-сюди. – Вони тобі подобаються? Можеш узяти, якщо хочеш.

– О, мі… Ви справді хочете… – Вона відчула їх у руці, а потім із жалем повернула, сказавши: – Моєму татові таке не сподобалося би.

– Йому не подобаються перли? Але вони доволі гарні.