Марина Дяченко - Промінь

Збоку екрана відкрилося вікно комунікатора — Ілля. Після смерті першого покоління — провідний біохімік «Променя». На рік молодший за Лізу, круглолиций, м’який, сором’язливий, він завжди по-особливому до неї ставився, а після загибелі Ґреґа почав нею опікуватися, «підтримувати», однак Ліза дуже жорстко дала йому зрозуміти, що його допомога недоречна; після цього вони спілкувалися рідко, тільки по роботі.

Тепер в Іллі на екрані було дивне, нерухоме обличчя.

— Лізо, — сказав він хрипко. — Зайди в лабораторію, будь ласка. Є дещо, треба обговорити.

Ілля сидів за робочим екраном у лабораторії, на ньому був білий халат старовинного крою, невідомого призначення: Ілля бачив у старих фільмах, що вчені носять лабораторні халати, і сам собі зшив безглуздий кокон з кишенями. Втім, щось у цьому було: мітка втаємниченого. Дивний одяг. Ще б ковпак звіздаря надів.

— Привіт. Що ти хотів обговорити?

Він указав на стілець поруч. Ліза не сіла, подивилася на екран:

— Я в цьому мало що розумію.

— А я поясню, — він облизнув губи. — Минуло більше року відтоді… як ми впоралися з Аварією…

Він одвів очі, начебто перепрошуючи за формулювання. «Відколи Ґреґ убив себе заради нас», — от що він мав сказати.

Ліза нічого не відчула. Сіра каламуть навколо стала трохи щільніша.

— Я знаю. І що?

— Відтоді завагітніла й народила тільки Йоко.

— Але, — обережно сказала Ліза, — ми не оголошували чемпіонату із запліднення самиць. Люди сходяться, розходяться… вибирають. Ми ж виросли разом. Ми брати й сестри. Психологічно складно. Це в Роджера з Йоко все було ясно давним-давно, через те…

— У моєї сестри, Олі, теж давним-давно з Азізом. Вони рік як скасували контрацепцію. Вагітності немає. Оля попросила мене допомогти…

— У сенсі — «допомогти»?

— У сенсі, що я зробив лабораторний аналіз… Азіз стерильний. Він не може мати дітей.

— Шкода, — повільно промовила Ліза. — Їм доведеться розморозити «батька» із пробірки, та це ж не кінець світу, і…

— Усі хлопці з другого покоління стерильні, — дивлячись їй у вічі, чітко промовив Ілля. — Азіз, я, Роджер… усі!

Стало тихо.

– Іллюшко, але це дурниця, — сказала Ліза дуже м’яко. — Я щойно була в Йоко, їхній син…

Ілля перевів погляд на щось на лабораторному столі. Ліза побачила дитячу соску. Синю, із пластиковим кільцем.

— Адамів батько — не Роджер, — тихо сказав Ілля. — Я провів тести… кілька разів. Батько її дитини — анонімний донор з банку сперми. Про донора відома його раса… більше нічого.

Ліза підтягла до себе стільця й сіла. Уперше з моменту загибелі Ґреґа сіра завіса перед нею сіпнулася, в ній з’явилися рвані дірки. Світ, який відкрився за ними, був отруєний і проклятий.

— Ти перевіряв?

— Сто разів! Знаєш, я… не розумію, чому це розкрилося тільки тепер. Промінь автоматично контролює наше здоров’я… повинен контролювати.

— Промінь, — голосно сказала Ліза. — Чому ти не виявив безплідність чоловіків екіпажу, чому не повідомив?!

— Не було запиту, — рівним голосом відгукнувся штучний інтелект. — Створити запит? Провести дослідження? Сповістити екіпаж?

— Ні! — гаркнула Ліза.

Промінь замовк. Ліза сиділа, розгойдуючись на стільці, двома руками вчепившись у волосся:

— Не вірю… Не можу повірити.

Ілля кивнув, не дивлячись на неї:

— Я навіть знаю, навіщо це зроблено. Наших батьків перед стартом генетично відкоригували, поставили строк придатності: п’ятдесят, плюс-мінус кілька років. Ресурс у подорожі страшенно дорогий, відпрацював своє — і нема чого витрачати кисень. Ми народилися вже готовенькі, «строк придатності» у нас у крові… А колоністи на Новій Землі повинні жити довго. Ці сперматозоїди, у нас у банку, несуть генетичну інформацію, яка скасовує обмеження. Наші діти житимуть до ста… Ваші діти.

— Хворі виродки, — прошептала Ліза.

Ілля знову сумно кивнув:

— Хворі виродки. Ті, хто це з нами зробив. І з нашими батьками.

Ліза долонями притисла волосся, що стало сторч:

— Наші батьки співучасники. Що, твій учитель усього цього не знав? Генетик?! Марія точно знала… Точно. Падлюки.

— Може, знали не всі? — Ілля накрив долонею її руку. — Не всі?

Ліза похитала головою:

— Вони нас продали з бебехами. Навіть наші гени. Усе заради експерименту. Заради великої ідеї. Я не прощу ні батькові, ні матері, ні Марії.

Ілля стис її руку:

— Я прошу тебе. Поживи з цим знанням кілька днів… як я пожив. Нічого нікому не кажи. Вони вже мертві, твої батьки, мої батьки, Марія…