Марина Дяченко - Промінь

— Господи, як добре, — Славік подивився в небо. — І тепло… Ні, точно не Підмосков’я. Чуєш запах? Туї, кипариси… Це, скоріше, десь поблизу Сочі. Ти там бував?

Денис кивнув. Розмовляти не хотілося.

— Територія тут — супер, велика, я всієї не обійшов. Кущі, доріжки. І нікого нема, прикинь. Ні двірника, ні сторожа. Усе автоматичне. До чого дійшов прогрес!

— Ворота бачив? — байдуже запитав Денис. — Хвіртку? Гараж з машинами? Систему охорони?

Славік похитав головою:

— Якщо ти про втечу, то мені воно не треба. Мені потрібна правильна амністія.

— А що в тебе за стаття?

— Я хакер, — Славік випнув м’язисті груди, прикрашені драконом у кельтському стилі.

Денис промовчав. Нехай Славік крав із супермаркету, чи перебивав номери на крадених тачках, але «хакер» — це красиво. Нехай буде хакер.

— А ти хотів би втекти? — Славік примружив праве око. У нього були очі кольору пакетного чаю, маленькі, але чіпкі. — При тому, що все виходить, і приз у нас в кишені?

Денис опустив повіки:

— Якщо побачиш, де тут вихід, просто скажи мені. Хочу глянути.

— Цікаво, — Славік закинув руки за голову. — Я працюю за амністію, Еллі — за навчальний ґрант в якомусь охеренному університеті… Марго надіється вилікувати свого хлопця. А ти? Що в тебе за приз?

Денис не відповів.

— Ну, добре, — Славік посміхнувся. — Мовчи, мовчи. Все одно не втримаєшся і розколешся.

Еллі й Марго вибралися з джакузі в басейн. Еллі пірнула й красиво попливла над самим дном, у товщі води.

— Пливе, як змія, — сказав Денис.

— Як русалка! — обурився Славік. — Брутальні діти пішли… Вона тобі дасть — «змія»!

Еллі, за нею Марго вибралися з води. Еллі одним рухом голови закинула волосся назад, як у рекламі. На Дениса й Славіка полетіли бризки.

— Ще! — Славік заіржав, як кінь.

— Чого сидите, пенсіонери, плавати не вмієте?

— Дай мені поштовх! — Славік підхопився. — Дай мені мотивацію! Дай мені сенс туди стрибати, русалко!

Еллі недбало штовхнула долонями його шоколадні голі плечі, Славік комічно замахав руками, балансуючи на краю басейну, шубовснув, здійнявши хмару бризок, і поплив, демонструючи розгонистий напівдикий кроль.

Алкоголю в буфеті не знайшлося. Обійшлися мінеральною водою, вечеряли розігрітими овочами й розігрітим м’ясом. Денисові важко було жувати, він знайшов упаковку з супом-пюре. Працював транспортер, після натискання кнопки він забирав сміття й використаний одноразовий посуд.

— Нездорове харчування, — задумливо сказала Еллі. — Напівфабрикати.

— А ви разом з Марго приготуйте нам пожерти, — дозволив Славік. Еллі гостро на нього глянула:

— Експлуатація жінок? У тебе такі самі руки, візьми й приготуй.

— Там в офісі робот-підлогонатирач, — сказала Марго. — Я заглянула ввечері, злякалася. Він такий… неначе живий. Повзає.

— У мене кіт на такому катався, — сказала Еллі. Перевела погляд на Дениса: — Ти як?

— Краще за всіх.

Славік схвально засопів.

— Я тут подумала, — сказала Марго. — А що, як комусь із нас стане справді погано? В’язи собі скрутить… Невже ми не зможемо викликати «швидку»?!

— За умовами — не зможемо, — відгукнулася Еллі. — Тільки через тридцять днів. Двадцять дев’ять. Постарайся не скрутити в’язи.

Вони помовчали.

— Марго, а навіщо ти ходила ввечері в офіс? — запитав Денис. — Вплив, за умовами, раз на добу. Уся інфа у тебе в телефоні.

— Ага, — Марго кивнула. — Просто хотіла… Подивитися на цей «Промінь». На корабель. Там, якщо сядеш за стіл, вона вмикається. Голограма.

– І що?

— Красиво… Можна уявити, що все це насправді. Космос. Колись же люди все одно полетять, забудуть свої війни… зберуться… і полетять.

Славік хлюпнув собі ще води.

— З почином, — він підняв свою склянку. — П’ємо за вдалий початок!

Мовчки цокнулись і випили. Еллі через стіл дивилася на Дениса.

— Може, скажеш правду?

— Тобто?

— Та от бачиш, ми розповіли про себе. Я, Славік, Марго. А ти ні.

— Це проблема?

— Ти що, не розумієш?

Денис зітхнув. Поторкався язиком зубів.

— Мене викрали. Викрали з сім’ї.

— Що?!

– І обіцяли відпустити, якщо я… якщо ми впораємося.

Еллі більше не всміхалася. Марго злякано зсунула брови. У її очах наростала напруга.

— Зізнайтеся, — сказав Денис благально. — Ви ж теж щось приховуєте? До вас приходив чоловік, називався дядьком Робертом… чи якось інакше? І викрав вас із дому, тобто щойно ви були вдома — і зразу все догори дриґом, уламки, апокаліпсис…