Марина Дяченко - Промінь

— Продовжити, — сказав Славік, і одночасно Денис вигукнув:

— Зрозуміло!

— Що тобі зрозуміло?! — гаркнув Славік. — Мені особисто ні хріна солоного не зрозуміло, не лізь, вискочка, посидь уже спокійно…

— Послухайте мене, — сказав Денис благально. — Я знаю, що треба зробити. Я знаю, як. Чесне слово, я знаю.

У батьковій кімнаті пахло його шкірою, одеколоном, старою кавою. Ліза потопталась на порозі, зайшла. Опустилася на коліна перед ліжком і поклала голову на подушку.

— Тату, я не розумію. Де ти? Це ненормально. Я не вірю. Вони спалили твоє тіло, запаяли попіл в ампулу… Але я не розумію. Я не можу відкрити цей люк у мене в голові. Де ти? Подай знак. Не ховайся. Де ти?!

— Лізо…

Вона ривком обернулася. Екран напроти ліжка світився, Максим дивився на неї, зчепивши пальці. Він так робив, коли нервувався.

— Тату, де ти?!

— Усе добре. Я на Землі. Усі ми, з першого покоління, хто був на «Промені», зробили свою роботу й вернулися на Землю. Ми поїдемо подорожувати… Тут величезний океан! І справжнє сонце!

— Але ти не вмер?!

— На «Промені» я вмер. Зате тепер я на Землі, тут добре. Не бійся за мене. Не сумуй. Коли ти зробиш свою роботу, і вмреш на «Промені», ти будеш з нами, ми разом поїдемо в кругосвітнє плавання. Ти, я, мама, всі друзі…

— Але… можна — я вмру прямо зараз?!

Максимове лице на екрані завмерло.

— Лізо, — сказав він пошепки. — На Землю потрапляє тільки той, хто зробив свою роботу. Хто вб’є себе завчасно — ніколи, ніколи не побачить Землі. Він умре назавжди. Він кружлятиме мерзлою гидотою на забутій орбіті. Прошу тебе, пам’ятай про це і всім розкажи!

Ліза приклала долоню до екрана. Притулилася лобом до батькового лиця по той бік зв’язку.

— Ти впораєшся! — сказав Максим. — Ми ще зустрінемося! Люблю тебе, донечко. Я хотів би завжди…

Екран моргнув і згас.

Він звалився в крісло, відчуваючи, що й футболка, і штани промокли від холодного поту. У кутку кімнати стоп-кадром висіла голограма: дівчина притулилася лицем до великого екрана, сивий чоловік з екрана тягнеться до неї, наче крізь скло…

Голограма зникла. Славік витріщався на те місце, де вона щойно була:

— Оце так? Це — вплив? Живе кіно, чотири-де. Охрініти. Що це ми бачили?

Інші довго мовчали.

— Нічого собі дівчинку торкнуло, — нарешті промимрила Марго.

— Я попрошу, — сухо заговорила Еллі, — пам’ятати, що це симуляція. Дівчинки немає, нікого не «торкнуло», виконується програма, от і все. А ми дивимося кінце — чотири-де, як Славік сказав…

— Хтось дивиться, — так само під ніс промимрила Марго. — А хтось у ньому грає…

Вона подивилася на Дениса, той відвернувся. Дотягся до пляшки з водою, скрутив кришку, наче голову, і вилив у горло відразу цілу склянку. Слова «Люблю тебе, донечко» грудкою стояли в нього у горлі. Це він написав текст для «примари» на екрані. Це він озвучив роль мертвого чоловіка на ім’я Максим. Тепер його нудило цим текстом.

— Денисе! — Еллі встала, підійшла до нього, схрестила руки на грудях, як екзаменатор. — Ти мене чуєш? Перестань гратися з ними в татуся! Їм нахрін не потрібна твоя емпатія, ти великий хлопчик!

— Дивися! Дивись-дивись! — Славік повернувся до екрана. — Оживилися, пупси!

Червоний графік, що ілюстрував «щастя», зрушився з нульової позначки й повільно поповз угору.

— Вдалося! — Славік підстрибнув з грацією слоненяти, аж підлога здригнулася. — А що там у них сталося?

— Дівчинка побачила привид батька, — поблажливо пояснила Еллі, — пішла до інших дітей і підлітків, а в неї великий авторитет… І розповіла, що оплакувати батьків не треба, і смерті боятися не треба, тому що в майбутньому в них нова зустріч, Земля, навколосвітня подорож… І в них з’явився сенс життя: скоріше виконати своє завдання й звалити на канікули.

— От зараза! — емоційно сказав Славік. — Хто б мені таке запропонував — я б не відмовився… — Він з новим інтересом подивився на Дениса. — А ти молодець, виявляється… пацан!

Він ляснув Дениса по спині, і в того задзвеніли всі нутрощі.

— Не роби так більше, — буркнув Денис.

— Добре-добре, тобі треба підкачатися, бо сама шкура й кістки. Ходімо ввечері в качалку, за тридцять днів пройдеш курс молодого бійця, у мене ж друга спеціальність — тренер…

Рівень щастя на екрані доповз до сорока відсотків. Осмисленість, що коливалася біля шістдесяти, теж почала рости: малолітки зрозуміли, навіщо вони тут. Пекельний емоційний шантаж, подумав Денис.