Дуглас Адамс - Довге темне передвечір'я душі

Жити в Лондоні їй здебільшого подобалося; за винятком, звісно, проблеми з піцою, через яку вона скаженіла. Ну чому ніхто не доставляє піцу? Чому ніхто не розуміє, що фундаментальною особливістю самої природи піци є те, що її приносять до твоїх дверей у гарячій картонній коробці, щоб ти витягнув її з жиронепроникного паперу та їв згорнутими скибками, сидячи перед телевізором? Який фундаментальний недолік мають ці дурні, пихаті, ледачі англійці, через який вони не можуть втелепати таку просту річ? З якоїсь дивної причини це було єдине розчарування, яке вона не могла прийняти, з яким не могла навчитися жити, і приблизно раз на місяць її охоплювала сильна депресія, і тоді вона телефонувала до якої-небудь піцерії, замовляла там найбільшу, найдорожчу піцу, яку могла описати — по суті піцу з піцою — а потім ввічливо просила доставити її додому.

— Що зробити?

— Доставити. Запишіть, будь ласка, адресу…

— Я не розумію. Ви що, не прийдете, щоб забрати її?

— Ні. А ви її не привезете? Я живу на…

— Емм… Ми цього не робимо, пані.

— Чого ви не робите?

— Емм… Не привозимо…

— У вас немає доставки? Я правильно вас розчула?..

Далі розмова швидко опускалася до бридкого обміну жаргонними виразами, після якого Кейт почувалася спустошеною та знесиленою, але вже наступного ранку їй було набагато краще. А з будь-якого іншого боку вона була однією з наймиліших людей, яких ви можете сподіватися зустріти.

Але сьогоднішній день випробовував межу її терпіння.

На шосе були жахливі затори, а коли далекі спалахи блакитних проблискових маячків недвозначно натякнули, що причиною заторів є нещасний випадок попереду, Кейт напружилася, повернулася до протилежного вікна й не відверталася від нього, доки вони зрештою не проповзли повз те місце.

Привізши її до пункту призначення, таксист сердився, бо в неї не було потрібних грошей, і він довго бурчав і нишпорив по кишенях обтислих штанів, доки зрештою не знайшов, чим дати їй решту. Атмосфера була похмура й загрозлива, і тепер, стоячи посеред залу реєстрації Другого Терміналу в аеропорті Хітроу, вона не могла знайти столик реєстрації на свій рейс до Осло.

Якусь мить вона стояла на місці, дихаючи глибоко та спокійно й намагаючись не думати про Жана-Філіпа. Саме Жан-Філіп, як правильно здогадався таксист, був причиною її подорожі до Норвегії, але водночас саме він був причиною її переконання в тому, що Норвегія — не те місце, куди їй треба. Від думок про нього її голова почала коливатися, тому вона вирішила, що буде краще взагалі не думати про нього, а просто полетіти в Норвегію так, ніби вона в будь-якому разі збиралася туди летіти. А потім вона жахливо здивується, раптово зіткнувшись із ним у тому готелі, назву якого він написав на листівці, що наразі була в боковий кишені її сумочки.

Насправді вона дуже здивується, якщо взагалі знайде його там. Зі значно більшою ймовірністю вона знайде там його повідомлення, в якому він писатиме про те, що його несподівано викликали в Гватемалу, Сеул або на Тенерифе, і що він зателефонує їй звідти. Жан-Філіп був одним із найчастіше відсутніх людей, яких вона коли-небудь знала. У цьому він був неперевершений. Після того, як Люк став жертвою жовтого Шевроле, вона мала дивну залежність від досить пустих емоцій, які в неї викликали постійно змінювані самозакохані чоловіки.

Вона спробувала на мить відмежувати свій розум від усього цього і навіть заплющила на секунду очі. Вона побажала, щоб коли вона їх розплющить, перед нею був дороговказ «До Норвегії — сюди», за яким вона зможе просто піти, не маючи потреби більше ніколи думати ні про нього, ні про щось інше. «Напевно, саме так, — думала вона, продовжуючи свої попередні міркування, — і починаються релігії, і саме тому так багато сект шукають на новонавернених в аеропортах. Вони знають, що тут люди найбільш вразливі й спантеличені, готові прийняти будь-які вказівки».

Кейт знову розплющила очі та, звісно, розчарувалася. Але через секунду або дві в довгому потоці сердитих німців у незбагнених жовтих футболках на мить з'явився проміжок, у який вона мигцем побачила столик реєстрації на рейс до Осло. Повісивши на плече важку дорожню сумку, вона пішла туди.

У черзі до столика перед нею була лише одна людина, яка, як виявилося, мала шанси не потрапити в літак.

Це був великий чоловік, разюче великий і добре збудований — навіть професійно збудований — а ще він мав безумовно дивний вигляд, який Кейт не могла збагнути. Вона навіть не могла сказати, що саме в ньому було дивним, окрім того, що вона відчула миттєву потребу не додавати його до списку того, про що вона зараз думатиме. Вона згадала, як колись читала статтю про те, що центральний процесор людського мозку має лише сім регістрів пам'яті, а це означає, що якщо ви думаєте про сім речей одночасно, а потім думаєте ще про одну, то про одну з семи перших миттєво забуваєте.