Дэниел Киз - Доторк

— Тебе ніхто не питав, — просичав батько. — Я вже тобі казав: у домі Шутареків тобі не раді. Тобі те прізвище не подобається. Можливо, я вже не можу казати своєму синові, що робити, куди йти чи як називатися, але я сам вирішую, хто має право заходити в мій будинок, і я не люблю, коли люди лазять сюди, поки мене нема. Це навіть не враховуючи той радіопил, про який я взагалі нічого не знаю.

Від різкого тріску лічильника Ґайґера всі обернулися. Диван, де він того дня сидів, мав сліди зараження.

— Схоже, що тут лише кілька порошинок, — повідомив Бендікс. Він витягнув ножиці й узявся вирізати кружечок тканини на бильці.

Мама Барні скрикнула так, ніби її вдарили ножем.

— Ви мусите це робити? — запитав Барні. — Не можна просто витерти?

Бендікс похитав головою.

— Не можна ризикувати. Частина, можливо, проникла крізь волокна.

Барні згадав, що цей французький диван з широкою вигнутою спинкою, оббитий рожево-золотою парчею, був її гордістю й радістю. Вони завжди називали його «музейним», бо нікому не дозволялося на ньому сидіти. Він призначався для гостей та особливих подій, і саме в день похорону мама наполягла, щоб вони там сіли. Дивно, що він забув, бо йому було незручно сидіти на дивані, де забороняли сидіти в дитинстві. Вона вже кинулася вперед, щоб не дати ножицям зробити свою справу, але Стефан її зупинив.

— Мій диван! Мій любий диван!

— Можливо, дірку вдасться зашити, — сказав Стефан, та поки він це говорив, Макнайт знайшов іще кілька точок, де Барні відкидався назад, і Бендікс узявся вирізати клаптик за клаптиком на спинці, сидінні, бильцях, передаючи заражену тканину Макнайтові, який скидав її в контейнер з фіолетовим трилопатним знаком. Коли процедура скінчилася, рожево-золотий диван здавався Барні якоюсь хворою істотою з дірками на місці, де зогнила шкіра.

Мати плакала в Стефанових руках, а батько люто блимав на нього очима.

— Залишаєш слід після себе. Кажу тобі: ще хоч раз побачу тебе тут — оцими руками скручу.

— Містере Шутарек, запевняю вас: це не провина вашого сина. Пил потрапив у його машину через…

— Я не питав вашої думки, містере Як-вас-там. Закінчуйте й забирайтеся геть з мого дому. — Обличчя в батька було червоне, і з того, як він стискав-розтискав кулаки, Барні знав, що ще мить — і він почне ними розмахувати.

Більше слідів у квартирі вони не знайшли.

Зрештою чоловіки закінчили роботу, зібрали все своє обладнання, приготувались іти. Барні глянув на маму, але та відвернулася й стиснула руку Стефана, щоб не впасти.

— Вибач, — сказав Барні.

— Геть звідси, — сказав батько.

— Я не тобі, а мамі. — Барні якусь мить постояв, сповнений ненависті до цього чоловіка. Побачивши це, батько ступив до нього, обличчя пашіло.

— Я сказав: пішов геть з мого дому. Спочатку ім’я моє паскудиш, тепер і дім. Більше ніколи сюди не приходь.

Стефан став між ними.

— Не кажи нічого, Барні. Ми всі цим засмучені. Я тобі подзвоню потім.

Усі ті роки, поки Барні жив окремо від них, він мріяв про день, коли якась скульптура зробить йому репутацію, якою він зможе виправдати своє життя й свої рішення. Він навіть планував, що, коли в нього народиться перша дитина, вони з Карен запросять їх на хрестини й це розвіє ворожість. Але тепер…

Бендікс із Макнайтом рушили до виходу, Ґерсон узяв Барні за руку.

— Ходімо. У нас іще попереду робота.

Барні кивнув, обернувся й швидко побіг сходами, знаючи, що більше ніколи не зможе сюди повернутися.

Того вечора він лежав без сну, пригадував хлопчачу бійку зі Стефаном. Делікатний Стефан, такий переляканий, відколи його батьки загинули в автокатастрофі. Двоюрідний брат і друг. Барні тоді думав, що йому більше ніхто не потрібен — жоден інший брат. Стефан був найближчим товаришем, якого Барні коли-небудь мав. Але одного дня батько Барні посміявся з «дівчачих скульптур» і вколов його словами про те, що Стефан займається «чоловічими» речами, а не постійно бавиться з глиною. Через кілька днів Барні обернув банальну сварку між ними на справжню вуличну бійку. Скільки їм тоді було? Дванадцять? Тринадцять?

Йому було важко дихати, пригадуючи все це тепер у темряві. Штовханина та обзивання ставали серйознішими й виходили з-під контролю. Сусідські хлопці зібралися й кричали: «Бійка! Бійка!..» Стусани й матюки, і нарешті несподіваний ривок, коли Барні ударив його з усієї сили, вкладаючи в удар вагу всього тіла, випускаючи всього себе, ніби то був вибух, який його звільнив. Стефан упав, ударився головою об бордюр, кров з рани ринула на тротуар. Барні ще ніколи не бачив, як людина падає непритомна. Він стояв і трусився, нажаханий, упевнений, що вбив свого двоюрідного брата; хотів одночасно допомогти й утекти, всі м’язи раптом напружилися й затремтіли, наче хтось схопив його ззаду.