Дэниел Киз - Доторк

— Це я, мамо. Барні. Зі мною тут кілька людей.

Вона на мить відхилилася, тоді знову схилилася над поруччям і нервово прошепотіла:

— Батько вдома. Ти не заходь. — Озирнулася, ніби боячись, що чоловік може заглядати їй через плече. — Чому ти прийшов? Ти ж знаєш, що він біситься.

— Ці люди мають дещо перевірити, мамо. Це не займе багато часу. — Барні також шепотів, ніби хотів якнайдовше відтягнути мить, коли батько довідається, що він прийшов. Нюхом відчував виразний дух тушкованого м’яса.

— Хто там, Стелло?

Барні вже дійшов до майданчика й міг розгледіти приголомшення на батьковому обличчі. «Заскоч його зненацька, — сказав він собі. — Поводься так, наче це найзвичніша річ на світі — прийти сюди».

— Містере Ґерсон, хочу познайомити вас із моїм батьком Казимиром Шутареком і моєю мамою.

Стефан підійшов до дверей подивитися, що відбувається, Барні привітався з ним.

— А це Стефан. Мій двоюрідний брат, викладає суспільствознавство в середній школі тут, у Гемтремку. Живе з моїми батьками.

Ґерсон поспіхом зайшов усередину й кивнув, низько вклонившись, що не надто відрізнялося від пристукування каблуками.

— Доброго дня, містере Шутарек, місіс Шутарек. Стефане. Познайомтеся з моїми асистентами — містером Бендіксом і містером Макнайтом. Запевняю вас, ми не заберемо багато часу й це не завдасть вам жодної особливої незручності. Ваш син люб’язно погодився нам допомогти. Офіційні справи. Можна нам увійти всередину, щоб мої люди занесли обладнання? Дуже дякую.

Він легко й невимушено взяв на себе керівництво, і вже за кілька секунд сім’я зібралась у вітальні. Кілька разів батько Барні, кремезний, підозріло походжаючи і ляскаючи підтяжками, наче віжками, брався розпитувати, що відбувається, але Ґерсонів підхід — припускати, що все йде гладенько, природно, а пояснення з’явиться в доречний час — тримав їх у підвішеному стані. Доки зрештою старий не обірвав його, грюкнувши кулаком по столу:

— Що тут відбувається? Досить верзти цю маячню, і поясніть мені, чого ви приперлися в мій дім? — Тицяючи в Барні пальцем, додав: — Я сказав тобі більше ніколи не приходити в цей будинок.

Ґерсон витягнув гаманця й блиснув значком спеціального слідчого.

— Містере Шутарек, дозвольте пояснити. Ваш син тут виконує перед нами — і суспільством — певну службу. Розумієте, сталася певна серйозна подія, і вона стосується на лише його, але й усіх тут присутніх. — Він перевів очі з одного обличчя на інше, вимагаючи взаємодії, і зрештою батько Барні опустився в крісло й почав слухати. Мама стояла, наполовину заховавшись за одвірком кухні, зачудована білими комбінезонами Бендікса й Макнайта.

— Розумієте, стався незвичайний інцидент, — повів Ґерсон, — у Центрі досліджень та розвитку в місті Елджині — у нашій радіаційній лабораторії. І хоча ваш син працює в зовсім іншому відділі, він став до цього причетний — без жодної провини з його боку — через його колегу. Розумію, це може бути важко зрозуміти, але дайте мені кілька хвилин — я все поясню.

Барні вразила майстерність, з якою чоловік пояснив ситуацію людям, що нічого не знають про радіацію та її вплив, і разом з тим не вдався до чванливості. Коли стало зрозуміло, що таке «радіація» і «радіоактивний пил», батько задумливо став, потираючи пальцем просиві вуса; Стефан був вражений. Лише мати скривилася, чим показувала, що вона не все до кінця зрозуміла.

— Це як радіоактивні випади, так? — запитала вона.

— Як у Японії? — запитав батько. — Та штука від бомби, від якої в них опіки з’явилися?

— Не зовсім, містере Шутарек. Якщо сюди дійсно випадково потрапив якийсь радіоактивний пил, його кількість зовсім мізерна. Мабуть, ніхто з тут присутніх навіть не мав контакту з пилом… або його взагалі тут нема. Наша робота — перевірити, чи ви в безпеці, і не дати йому поширитися.

Батько Барні весь час уникав його погляду, поки Бендікс із Макнайтом обійшли їх і пройшлися квартирою з лічильником Ґайґера. Коли пристрій уперше взявся по-звичному сюркотіти, батько підскочив від ляку, але Ґерсон заспокоїв його розповіддю про нормальну фонову радіацію. Раптом він повернувся до дружини й потрусив кулаком їй перед обличчям.

— Бачиш, що буває, коли не робиш те, що я кажу? Дозволяєш йому лізти сюди в мене за спиною…

— Вона не винна, — вигукнув Барні. — То було після похорону. Зайшов ненадовго.

Батько зиркнув на нього сповненими відрази очима, і рот Барні наче наповнився піском.