Василий Бережной - В зоряні світи

Земля, Земля… Вона мчить в одвічному леті, повертаючи до Сонця свої боки. День і ніч, як брат і сестра, тримають її в своїх обіймах. Відбувається кругообіг живої і неживої матерії — невпинний, могутній. І хто вкаже між ними грань? От все проходить там під голубим атмосферним склепінням: народжуються і вмирають цілі покоління, але мозок людський працює й удосконалюється. Добрі умови створила природа для його розвитку! І не даремно: через людський мозок вона осмислила сама себе.

Загорський задуманими очима дивився на свою планету. «Повітряного шлейфа» — видовження атмосферної оболонки Землі, про яке говорять деякі вчені, — він не помітив. Може, тому, що «шлейф» той дуже розріджений, а може й тому, що він взагалі не існує. А Загорський якраз і не вірив у його існування, бо не помітив такого «шлейфа» у Венери, коли якось спостерігав у телескопі її проходження по диску Сонця. Срібний ободок її атмосфери мав кругом однакову товщину. А якщо Венера не має «шлейфа», то чому накидають його Землі? Так думав Микола Загорський, стоячи на космічній ракеті. Полюбувавшись матір'ю-Землею, він подивився вниз… і ніякого «низу» не відчув. Йому здалося, що він продовжує дивитися вгору. Повертав голову і туди й сюди, а відчуття «низу» не з'являлося. Тоді він глянув собі під ноги — отам «низ»! «Те, на чому стоїш, і є «низом», — здогадався Микола. — А раз так, то можна вільно іти по ракеті, навіть по її боках».

Він пустився рукою і… нікуди не впав. Зусиллям волі перемагаючи страх, що сковував рухи, почовгав по обшивці од люка до носової частини ракети. Ось просто під ногами біліють літери — назва їхнього корабля. Але чому внизу? Микола ж знає — напис зроблено збоку… А от і боковий ілюмінатор — теж під ногами. Побачив — професор щось говорить Мількові…

Потроху звикнувши до обстановки, Загорський зрозумів, що тепер цілою планетою для нього є ракета, і він справді може пересуватись по ній, як завгодно, може обійти її кругом! Маса ракети притягує його, звичайно, не з такою силою, як Земля, але все ж якесь відчуття ваги в тілі є. Виходить, він знаходиться на мініатюрній планеті.

Всі ці міркування якось ніби «унормували» обстановку, уподібнили її до звичайної, а головне — надали бадьорості й сміливості. Та й справді, чого Миколі боятися? Хіба тут діють не такі самі фізичні закони, як і на Землі? Він пригадав свої альпіністські походи… Але ні, навіть на високих гірських вершинах його не охоплювало таке дивовижне почуття. Там, скільки не глянь, розстилалася перед тобою земля. А тут… навколо — чорна безодня. Вона оточує тебе зі всіх боків — безмежна, таємнича. Заглядає тобі в душу міріадами немигаючих різнокольорових зірок… Мурашки пробігають по тілу…

Діставшись до носової частини ракети, Микола подивився в радіорефлектор — їжачка з тонких дротиків у ньому не було. Де ж вони поділися? Нагнувшись, помітив на обшивці захололі крапельки металу. Значить, розплавились вусики, розтопило їх Сонце!

Швидко вирішив: треба поставити радіофару ще й з другого боку ракети.

Загорський ліг і почав повзти на другий бік. Доповз до початку тіні — різкий перехід, чітка лінія — і зупинився. Повзе… а за що втримається знизу? Та ніякого ж «низу» тут нема! — пригадав собі. Але випростатися не насмілився, так і поповз просто в чорну, густу тінь. Запасне гніздо для антени (з другого ж боку!) було вже в нього під ногами, та й вся ракета, звичайно, під ногами, внизу, а він і не помітив, що по відношенню до кабіни ходить головою вниз, по її дну.

Вставити і закріпити штир з рефлектором Загорському було не важко, хоч і робив це в тіні. Та коли він повертався назад, до люка, з ним трапилась пригода. Микола осмілів і звівся на рівні ноги, навіть не здогадуючись, яка несподіванка чекає на нього. Все сталося блискавично. Тільки він зробив крок по ракеті, як в ту ж мить відштовхнувся, відлетів од неї, як м'яч. Морозом сипнуло йому поза шкірою: сила притягання ракети мізерна, і він падає з безодню!

— Рятуйте! — гукнув щосили в мікрофон. — Падаю, падаю!

Безпорадно махав руками, дригав ногами, ніби шукаючи точку опертя.

В навушниках йому почувся голос Івана Макаровича:

— А про ракетницю забули? Ах, так, — ракетниця!..

Натиснув на спуск. Звуків не чути було, — їх-бо немає в безповітряному просторі, — але Загорського різко штовхнуло до «Комети». Та, видно, він не розрахував напрямку, бо пролетів мимо металевого тіла своєї «планети». З жахом побачив, що вона віддаляється в протилежний бік…