Владимир Бабула - Пульс всесвiту

Неконтрольованi спогади в моєму мозку помчали ще прудкiше. Уривки фраз. Обличчя. Апарати. I все це переплуталося в страшенно складнiй мiшанинi. Самi собою вирвались слова:

— Ще не знаю. Ще не все готово.

— А куди ж це ви зараз прямуєте?.. Я чув, що перед польотом ви одержали вiдпустку?

— До Лондона… — я вже схаменувся i сказав перше, що спало на думку, аби швидше розлучитись з незнайомим.

Той аж нiяк не здивувався з моєї вiдповiдi:

— Ну, то щасти вам! Попутного вiтру вiтрилам вашого антигравiплана!

На якусь мить перед моїми очима з'явився антигравiплан. Моє дiтище, моя мрiя!.. Я ухопився за оцей рятiвний спогад, але вiн одразу ж потьмянiв, побляк i розплився… Так, так… Я збирався написати статтю про зорянi кораблi майбутнього; той силует, що промайнув передi мною, тiльки витвiр моєї уяви…

Чоловiк, який стояв проти мене, все говорив i говорив; вiн розповiдав, що вiдбулось за останнiй час у iнститутi, де ми нiбито з ним колись працювали, а я тiльки мовчки кивав головою на знак згоди, аби не зрадити себе.

Нарештi «колега» подивився на годинник:

— О, вам треба поспiшати! Поїзд вирушає через десять хвилин!.. Ну, то ще раз — щасливої дороги!

Я з полегкiстю помахав услiд незнайомому знайомцю i попрямував до вокзалу.

"У Лондон, так у Лондон!.. — мiркував я з дивним спокоєм. — Хiба не все одно куди, якщо сам не усвiдомлюєш, хто ти такий i де опинився".

Ескалатор занiс мене глибоко пiд землю на прекрасно обладнаний перон. Нечисленнi групи пасажирiв поспiшали до вагонiв, — мабуть, поїзд мав незабаром рушити.

Знову проклятущi спогади!.. Де я бачив оцi велетенськi двоповерховi вагони та зализаний атомний локомотив?.. На сторiнках редагованого мною журналу?.. Нi, не те, не там… То де ж?

Мої неспокiйнi роздуми урвала гарненька дiвчина в синiй формi:

— Заходьте, прошу, поїзд зараз рушає!

Я хотiв заперечити, що не маю квитка, але не сказав цього i мовчки зайшов до вагона. Зразу ж по тому дверi за мною зачинились, i поїзд тихо рушив.

— Дозвольте, я проведу вас до вашого купе, — сказала менi дiвчина.

Я покiрливо пiшов услiд за нею. Ми пройшли довгим коридором i вузькими сходами пiднялись на другий поверх. Дiвчина вiдчинила дверi з номером «42» i з милою посмiшкою запросила мене.

Ой леле! Та хiба ж це купе поїзда?! Це скорiше розкiшний люкс готелю? Велика кiмната. Письмовий стiл. На столi телефон з екраном-вiдеофоном. У кутку — новiтнiй телевiзор.

Коли дiвчина пiшла, я з цiкавiстю зазирнув у всi дверi кiмнати. Першi вели до ванни, другi — до холодильника, повного напоїв та продуктiв, третi — до невеличкого салону з кiлькома крiслами навколо низенького столика… Квiти, простi меблi, шафи в стiнах, постiль — ну, просто королiвське ложе!

Не роздягаючись, я впав на ту постiль.

"Хай буде як буде… — мiркував я, засинаючи. — Можливо, я прокинусь уже в нормальному життi".

Мої сподiвання були марнi. Коли я раптово прокинувся, в очi било свiтло, що проникало крiзь нещiльно прикритi запони вiкон вагона.

"Куди я їду?.. — мiркував я, намагаючись пригадати вчорашнiй день. — Як я тут опинився?"

Я пiдняв завiсу i зацiкавлено почав дивитись у вiкно. А думки весь час кружляли навколо того ж запитання, що зi мною сталося?

Кiлька днiв тому я вiдвiдав таємничого Пегаса, який приглушив мене у своїй лабораторiї. Мабуть, вiн щось зробив з моїм мозком: отямившись, я потрапив у незвичайний, чудний свiт… Безлюдна Мала-Страна… До невпiзнання змiнена Прага… Професор… Антигравiплан… А тепер сиджу в казковому атомному поїздi, що мчить до Лондона…

Свiт, в якому я нинi живу, непогано продуманий. Шкода тiльки, що я потрапив сюди непроханим гостем i втрачу його назавжди, як тiльки опритомнiю. Отож я повинен використати кожну хвилину перебування в майбутньому, щоб докладнiше познайомитися з ним. Треба почати хоча б з атомного локомотива…

Я зайшов до ванної, щоб змити з себе пилюку недавнього минулого i насамперед грязюку з барлога Пегаса.

Крутнувши кран з теплою водою, я обернувся до великого дзеркала i… що це? На мене дивився якийсь зовсiм незнайомий пiдстаркуватий чоловiк. Очi в нього були виряченi з подиву, рот — розкритий… Сивувата борода… Сивi скронi… Зморшки на обличчi…

Я пiдiйшов ближче. Торкнувся рукою холодної блискучої площини. Те саме зробив i незнайомий.

Я справдi стою бiля дзеркала. Але ж це не я! Це справжнiй старик!.. Тепер менi зрозумiло, чому мене переплутали з якимось професором!

Боже, як я постарiв за кiлька днiв! Проклятий Пегас!..

До свого комфортабельного купе я звик дуже швидко. В ньому була навiть шафа з запасним одягом для мандрiвникiв. Переодягнувшись у парадний костюм, я попрямував оглядати поїзд. Зазирнув до локомотива i вузла зв'язку, кiлька хвилин посидiв у кiнозалi, де саме демонструвався художнiй фiльм. Чомусь мене нiчого не дивувало; все було знайомим, нiби баченим багато разiв, але коли — невiдомо.