Станіслав Лем - Едем

Інженера охопила невимовна, болісна туга.

— Зміна! — пролунав раптом за його плечима гучний голос.

Інженер здригнувся. Лікар дивився на нього й посміхався. Інженерові раптом захотілося подякувати йому за щось, щось сказати, — він сам не знав що, це було щось неймовірно важливе, але в нього не знайшлося потрібних слів, він труснув головою, відповів усмішкою на усмішку й пірнув у темний тунель.

Близько полуяня п’ятеро напівголих чоловіків з шиями й обличчями, вкритими бронзовою засмагою, лежали в тіні ракети під її білим черевом. Довкола валявся посуд, частини приладів, па полотнищі намету було розкидано комбінезони, черевики, рушники, з відкритого термоса йшов запах свіжозвареної кави, величезною рівниною повзли тіні хмар, усе дихало спокоєм, і якби не голе створіння, що непорушно зіщулилось за кілька кроків під корпусом ракети, сцена ця цілком могла б являти собою якийсь земний бівуак.

— Де Інженер? — запитав Фізик і, ліниво підвівшись на ліктях, подивився прямо перед собою.

Незважаючи на темні окуляри, купчаста хмара червоно палала в його очах.

— Пише свою книжку.

— Яку книжку? Ага, мабуть, складає список ремонтних робіт?

— Так, це буде грубезний і цікавий том, можеш мені повірити!

Фізик глянув на свого співрозмовника.

— У тебе, бачу, сьогодні гарний настрій? Це добре. Рана твоя вже майже загоїлася, ти знаєш? На Землі вона так швидко, мабуть, не затяглася б.

Координатор торкнувся шраму в себе на лобі й звів брови.

— Можливо. Корабель був стерильний, а тутешні бактерії для нас нешкідливі. Комах тут, здається, немає зовсім. Я не бачив жодної, а ви?

— Білі метелики нашого Лікаря, — буркнув Фізик.

Йому зовсім не хотілося говорити на такій спеці.

— Ну, це тільки гіпотеза.

— А що тут не гіпотеза? — знизав плечима Лікар.

— Наша присутність, — відповів Хімік. І перевернувся горілиць. — Відверто кажучи, — признався він, — я б уже не проти змінити обстановку…

— Я теж, — докинув Лікар.

— Ти бачив, як у нього почервоніла шкіра, коли він кілька хвилин посидів на сонці? — запитав Координатор.

Лікар кивнув головою.

— Так. Це означає, що він або не бував досі на сонці, або носив якусь одежу, якусь оболонку, або…

— Або?

— Або ще щось, чого я не знаю…

— Непогано, — озвався Кібернетик, відірі авшись від своїх нотаток. — Генрик обіцяє мені дістати діоди з Захисника. Припустимо, завтра я закінчу огляд і все буде гаразд. Це означає, що ввечері в нас уже працюватиме перший автомат! Я поставлю його збирати решту; якщо він збере хоча б три штуки, то й так усе зрушить з місця. Запустимо вантажник, екскаватор, потім ще тиждень, зведемо сторч ракету і…

— Стривай-но, — урвав його Хімік, — як ти це собі уявляєш: ми отак просто сядемо й полетимо…

Лікар засміявся.

— Астронавтика, до твого відома, — це чистий, нічим не заплямований плід людської цікавості, — сказав він. — Чуєте? Хімік уже не хоче звідси нікуди рухатися?

— Ні, без жартів, Лікарю, що з цим дуплексом? Адже ти сидів з ним цілий день?

— Сидів.

— Ну й що? Облиш нарешті цю свою таємничість. Досить з нас і того, що довкола…

— Тут немає ніякої таємничості. Можеш мені повірити, що я б від неї не відмовився! Він… ну що ж, він поводиться… як дитина. Як розумово недорозвинена дитина. Впізнає мене. Коли я його кличу, йде. Коли відштовхну, сідає. По-своєму.

— Ти був затягнув його до машини. Як він там поводився?

— Як немовля. Його ніщо не цікавило. Коли я присів за генератор і він перестав мене бачити, то аж спітнів зі страху. Якщо тільки це піт… і якщо він означає страх…

— Він що-небудь говорив? Я чув, як він до тебе щось булькав.

— Артикульованих звуків він не видає. Я записував на стрічку й аналізував частоти. Голос він чує, в усякому разі, реагує на нього. Усе це просто не вкладається мені в голові… Він нерішучий і лякливий, а з подібних йому індивідів складається все їхнє суспільство, хіба що, може, він один… Але такий збіг…

— Може, він іще молодий? Може, вони зразу такими великими з’являються на світ?

— О ні, він не молодий. Це видно хоча б по шкірі, по її зморшках і складках. Це дуже загальні біологічні закономірності. Крім того, підошви — ці потовщення, якими він ступає, — у нього абсолютно тверді, зроговілі. Але, в усякому разі, в нашому розумінні він не дитина. А втім, уночі, коли ми поверталися сюди, на деякі речі він звертав увагу раніше, ніж ми, і реагував цілком своєрідно, наприклад, на те відображення в повітрі, про яке я вам розповідав. Він боявся… Цього… цього їхнього поселення він теж боявся. Інакше чого б йому було звідти втікати?