Станіслав Лем - Едем

— Весь зібраний досі інформаційний матеріал треба записати і якось класифікувати, — зауважив Кібернетик, — інакше ми в ньому потонемо. Мушу сказати… Лікар, мабуть, має рацію, але… Ці скелети… А чи це напевне були скелети? І ця історія з натовпом, який спершу оточив нас, а потім кинувся навтьоки…

— Скелети я бачив так, як бачу оце тебе. Це неймовірно, але це правда. Ну, а натовп… — Хімік розвів руками. — Це було справжнє божевілля… — додав він.

— Може, ви розбудили все поселення, і вони були просто приголомшені: уяви собі, скажімо, готель на Землі, до якого раптом в’їжджає тутешнє гігантське колесо. Ясно, що там почалася б неймовірна ланіка!

Хімік уперто хитав головою. Лікар усміхнувся.

— Ти там не був, і тобі це важко пояснити. Паніка? Припустимо. А потім, коли всі вони вже поховалися чи повтікали, колесо виїжджає на вулицю і тоді один із втікачів, голий, як вискочив з ліжка, тремтячи зі страху, біжить за цим колесом і дає начальникові зрозуміти, що хоче поїхати разом з ним. Так?

— Але ж він вас не просив…

— Не просив? Запитай їх, якщо не віриш мені, що було, коли я вдав, ніби хочу його відштовхнути, аби він вертався назад, до своїх. Готель, кажеш… а ті могили, відкриті, могили, повні трупів?

— Любі мої, вже без чверті чотири, — сказав Координатор, — а завтра, тобто сьогодні, нам можуть нанести нові візити — і взагалі, тут будь-якої хвилини може статися що завгодно. Мене вже ніщо не здивує! Що ви зробили в ракеті? — обернувся він до Інженера.

— Небагато, бо ми майже чотири години просиділи біля випромінювача! Перевірено один надпровідний електромозок типу «мікро», радіоапаратуру майже налагоджено — Кібернетик розповість тобі про це докладніше. На жаль, багато каші.

— Мені не вистачає шістнадцятьох ніобійтанталових діодів, — сказав Кібернетик, — кріотрони цілі, але без діодів з мозком ми нічого не вдіємо.

— А вийняти звідкись їх ти не можеш?

— Я вже вийняв, скільки міг, — понад сімсот.

— Більш немає?

— Може, ще лишилися в Захисникові, але до нього я не зміг добратися. Він лежить на самому споді.

— Послухайте, друзі, ми що, всю ніч отак простовбичимо тут біля ракети?

— Ай справді, ходімо вниз. Стривайте, а як же дуплекс?

— І всюдихід!

— Мушу вас засмутити: з цієї хвилини ми повинні виставляти постійну охорону, — заявив Координатор. — 3 нашого боку це було просто безумством, що ми не виставляли її досі. Перші дві години, до світанку, добровільно, хто зголоситься, а потім…

— Я можу… — відгукнувся Лікар.

— Ти? Нізащо в світі, тільки хтось із нас, — сказав Інженер. — Ми принаймні сиділи на місці.

— А я сидів у всюдиході. Я стомився не більше, ніж ти.

— Ну годі вам. Першим чергуватиме Інженер, потім його змінить Лікар, — вирішив Координатор.

Він потягнувся, потер закляклі руки, підійшов до всюдихода і, вимкнувши фари, повільно підкотив його аж під самісінький корпус ракети.

— А що з ним? — Кібернетик стояв над дуплексом, який непорушно лежав біля них.

— Хай лишається тут. Він, мабуть, спить. Не втече. Інакше іого б він з ними сюди їхав? — кинув Фізик.

— Але ж так не годиться — треба якось забезпечити… — почав Хімік не докінчив.

Всі його товариші вже один за одним входили до тунелю. Він озирнувся довкола, сердито знизав плечима й подався слідом за ними.

Інженер розіклав біля випромінювача надувні подушки й сів, але, відчуваючи, що його зразу ж починає змагати сон, устав і почав розмірено ходити туди й сюди.

Пісок тихенько порипував під черевиками. Небо на сході посіріло, зорі поступово переставали мерехтіти й блідли. Повітря було холодне й чисте; Інженер спробував вирізнити в ньому цей чужий запах, який запам’ятався йому з першого ж виходу на поверхню планети, але вже чомусь не відчував його. Бік створіння, яке лежало трохи далі, розмірено підіймався й опускався. Нараз Інженер побачив довгі тонкі щупальці, які виповзли з грудей дуплекса й схопили його за ногу. Він відчайдушно рвонувся вперед, спіткнувся, трохи не впав і розплющив очі. Виявилося, що він заснув на ходу. Світало. Пір’їсті хмарки зібралися на сході в скісну лінію, мовби проведену одним величезним мазком, кінець її почав повільно розгорятися, в бляклу сірість неба вливалася блакить. Остання яскрава зірка розчинилася в ній — Інженер стояв обличчям до обрію. Хмари з бурих зробилися бронзово-золотими, вогонь палахкотів на їхніх краях, рожева смуга, сплавлена з незаплямованою білиною, оперезала півнебосхилу — плаский, мовби випалений обрій планети раптом прогнувся під дотиком важкого червоного диска. Це могла бути Земля.