Станіслав Лем - Едем

— Не будемо вдаватись у подробиці, — сказав Лікар, — краще давайте з’ясуємо: що ви про все це думаєте? Тобто які висуваєте припущення? Бо для мене це темна ніч.

— Ти маєш на увазі жителів планети? — запитав Хімік.

— Так, я маю на увазі жителів планети.

Пізно вночі люди дісталися до пагорба, над яким високо стримів корпус ракети. Щоб прискорити ходу, а також уникнути зустрічі з жителями павучого гаю, вони перетнули його в тому місці, де зарості розступалися на кільканадцять метрів, неначебто їх вивернув на обидва боки якийсь велетенський плуг — на порослих мохом відвалених скибах буяли тільки оксамитові лишайники.

Раптові сутінки впали на рівнину, коли людям було вже чітко видно скісний силует ракети, отож вони обійшлися навіть без допомоги ліхтарів. Усі були голодні, але ще більше стомлені, через те вирішили розіпнути намет на поверхні. Фізика так мучила спрага, — вода скінчилася в них по дорозі назад, — йому так хотілося пити, що він, не гаючи й секунди, подався тунелем у корабель і довго не повертався. Накачаний намет було вже майже встановлено, коли з глибини тунелю долинув його крик. Двоє підскочили до лазу й допомогли йому вибратися на поверхню. Руки в нього трусилися, й він був такий схвильований, що ледве міг говорити.

— Що сталося? Заспокойся! — навперебій кричали йому товариші.

Координатор міцно схопив його за плечі.

— Там… — Фізик показав на корпус корабля, що темнів над ними, — там хтось був…

— Що?

— Звідки ти це взяв?

— Хто був?

— Не знаю.

— То чому ти вважаєш, що в ракеті хтось був?

— По… по слідах. Я помилково зайшов до навігаційної — там перед цим було повно грунту, а зараз його немає.

— Як то немає?!

— Немає. Там майже чисто.

— А де ж грунт?

— Не знаю.

— Ти заглядав до інших приміщень?

— Так. Тобто я… забув, що в навігаційній був грунт, І спершу не звернув на це уваги, бо дуже хотів пити, пішов на склад, відшукав воду, але мені не було в що її зачерпнути. Тоді я подався до твоєї каюти, — він глянув на Кібернетика, — а там…

— Що там, до дідька?!

— Усе вкрите якимсь слизом.

— Слизом?

— Так, прозорим, липким слизом, мабуть, сліди його ще лишилися на моїх черевиках! Я нічого не бачив і тільки трохи згодом відчув, що мої підошви прилипають до підлоги.

— Може, там витекло щось із цистерн або відбулася якась хімічна реакція, ти ж бо знаєш, що в лабораторії перебито половину посуду.

— Не мели дурниць! Посвітіть-но на мої ноги.

Пляма світла ковзнула вниз й освітила Фізикові черевики, які подекуди блищали, мовби були обтягнені плівкою безбарвного лаку.

— Це ще не аргумент, що там хтось був, — невпевнено сказав Хімік.

— Та я навіть і тоді ще не зметикував, що воно й до чого! Взяв кухоль і повернувся на склад. Я відчув, що підошви мої прилипають, однак не звернув на це уваги. Напився води і коли вже вертався назад, на думку мені раптом спало зазирнути до бібліотеки, сам не знаю чому. Мені було трохи маркітно, але ні про що таке я ще не думав. Я відчинив двері, посвітив, а там чисто — ані грудочки грунту! А я ж сам кидав його туди й відразу згадав про це, а потім уже й про те, що в навігаційній його теж було повно.

— Ну, а далі що? — запитав Координатор.

— Нічого, я побіг сюди.

— Може, він іще там — у рубці або десь на складі, — тихо сказав Кібернетик.

— Не думаю, — засумнівався Координатор.

Ліхтарик, якого Лікар спрямував униз, освітлював клаптик грунту під ногами; усі оточили Фізика, який усе ще прискорено дихав.

— Сходити туди чи ні? — вголос розмірковував Хімік, але було видно, що він не дуже рветься здійснити цей задум.

— Покажи-но ще раз свої черевики, — попросив Координатор Фізика.

Він уважно оглянув засохлу, блискучу плівку, яка прилипла до шкіри, й трохи не зіткнувся лобом з Лікарем, коли той і собі нахилився майже водночас із ним. Вони, здивовано перезирнулися, але ніхто не сказав ні слова.

— Треба щось робити, — з відчаєм сказав Кібернетик.

— Але ж іще нічого не сталося! Якийсь представник тутешньої фауни заліз до корабля і, не виявивши для себе нічого цікавого, забрався геть, — сказав Координатор.

— Мабуть, це був дощовий черв’як, га? Приблизно як акула, а то й як дві акули, — кинув Кібернетик. — Куди ж подівся грунт?

— Це й справді дивно. Може…

Лікар не докінчив і почав кружляти довкола ракети, Його силует дедалі віддалявся при світлі ліхтарика. Світляна пляма то концентрувалася біля самісінької поверхні планети, то, бліднучи, тікала в сутінки.