Карел Чапек - Кракатит (укр.)

– Я не знаю, не знаю, – солодко говорила вона, – мені аж не віриться...

По небу світлою смужечкою падає зірка. Пахне жасмин, сплять пуп’янки півонії, якийсь божественний легіт шелестить у кронах дерев.

– Я б хотіла так і залишитись тут, – шепоче Анчі. І ще раз довелося Прокопові в німій боротьбі перемагати спокусу.

– На добраніч, Анчі, – ледве спромігся він сказати. – Коли... коли вернеться ваш тато...

Анчі слухняно встала.

– На добраніч, – промовила вона й завагалась; так стояли вони одне навпроти одного й не знали, що робити.

Анчі була бліда, схвильовано кліпала очима і, здавалось, хотіла зважитись на якесь геройство; та коли Прокоп, зовсім втрачаючи самовладання, хотів був узяти її за лікоть, вона боязно сахнулась і відступила. Так ішли вони садовою стежкою за крок чи й два одне від одного, коли ж опинились у найтемнішій тіні, – певне збилися з напряму, чи що, бо Прокоп наткнувся зубами на чиєсь чоло, квапливо поцілував холодний ніс, і, знайшовши своїми губами розпачливо зімкнуті вуста, перегнув дівочу шию й почав нестямно цілувати гарячу вологість розтулених з тихим зойком губів. Нарешті вона вирвалася в нього з рук і, схлипуючи, стала біля хвіртки. Прокоп побіг її втішати; гладить по волоссі, цілує в шию, вуха, але це не помагає; він благає, обертає до себе мокре личко, мокрі губи, заплакані очі, на вустах у нього солоні сльози з її очей, він цілує її, пригортає і раптом бачить, що вона вже зовсім не борониться, що вже цілком віддається на його ласку й неласку і, видно, плаче від своєї жахливої поразки. Тут нараз прокидається в ньому чоловіче лицарство; він випускає з обіймів це нещасне тіло і, незмірно зворушений, цілує змочені сльозами тремтячі пальці. Так буде краще... Вона знов кладе обличчя на грубу його лапу й цілує її вогкими палючими губами, голубить гарячим подихом і не відпускає. І він мружить очі й затамовує подих, щоб не задихнутись від болісної ніжності.

Анчі підвела голову.

– На добраніч, – тихо мовила вона й зовсім просто підставила губи.

Прокоп нахилився над ними, поцілував – ніжно, як тільки вмів – і вже навіть не наважувався проводжати її далі. Постояв, заціпенілий, а потім пішов у другий кінець саду, куди не досягне жодний промінь з її вікна; і там він стоїть, ніби молиться. Але ні, це не молитва – це лише найкраща ніч у його житті.

Ледве почало світати, Прокоп уже не міг витримати вдома: йому хотілось нарвати квітів, покласти їх на поріг Анчиної спальні і, як тільки вона вийде... Окрилений радістю, Прокоп вискочив з дому мало не о четвертій годині ранку. “Люди, яка краса! Кожна квітка іскриться, мов очі (у неї сумирні великі очі, мов у телиці... в неї такі довгі вії... тепер вона спить, і повіки в неї округлі й ніжні, як голубині яєчка... боже, коли б то знати, що їй сниться... якщо руки складені на грудях, вони підносяться від дихання, коли ж під головою, то, певне, закотився рукав і видно ліктик – рожева тверда кулька... недавно вона казала, що й досі спить у дитячому залізному ліжечку; казала, що в жовтні їй сповниться дев’ятнадцять років; на шиї в неї родимка... чи ж можливо, щоб вона мене кохала, це так дивно), – справді, ніщо не зрівняється красою з літнім ранком...” Але Прокоп дивиться в землю, усміхається, наскільки взагалі на це здатен, і поспішає манівцями до річки. І там – щоправда, аж під другим берегом – : він помічає пуп’янки водяних лілій і, незважаючи на всі небезпеки, роздягається, кидається в густий слиз заводі, ріже ноги зрадливою осокою й вертається з оберемком квітів.

Водяна лілія – рослина поетична, але випускає гидкий сік із товстого стебла; і Прокоп біжить додому з поетичною здобиччю, думає, чим би найкраще обгорнути свій букет. Аж бачить – на лаві перед домом лікар забув учорашній номер “Політики” [29] “Політика” – побутова назва газети “Народні політіка” (“Національна політика” ). 29. Прокоп швидко її рве, не звертаючи уваги на якусь беїлканську мобілізацію, непевне становище якогось міністерства, чорну рамку з портретом якогось небіжчика, оплаканого всім народом, і загортає в газету мокрі стебла. Та коли він з гордістю подивився на діло рук своїх, його ніби вразило громом. На обгортці з газети він побачив лише одне слово: КРАКАТИТ.

З хвилину він дивився на це слово і не вірив своїм очам. Потім з гарячковим поспіхом розгорнув газету, розсипавши чудові квіти на землю, і нарешті знайшов таке оголошення:

“Кракатит! Просимо інж. П, повідомити свою адресу. Карсон, гол. поштамт”. І більше нічого. Що за мара?.. Хто такий цей Карсон? Звідкіля йому це відомо?.. Вдесяте читав Прокоп загадкове оголошення: