Карел Чапек - Кракатит (укр.)

– Алло!

Підійшов воротар чи вартовий.

– Що вам потрібно? Вхід заборонений.

– Скажіть, будь ласка, я можу бачити інженера Томеша?

– А що ви хотіли?

– Мені треба з ним поговорити.

– Пан Томеш у лабораторії. До нього не можна заходити.

– Скажіть йому... скажіть йому, будь ласка, що на нього чекає його приятель Прокоп... має щось передати.

– Відійдіть від огорожі, – гукнув вартовий і пішов по когось.

За чверть години до огорожі підбіг якийсь чоловік у довгому білому халаті.

– Це ти, Томеш? – тихо спитав Прокоп.

– Ні, я лаборант. Пан інженер не може вийти. В нього важлива робота. Що ви хотіли?

– Мені конче треба з ним поговорити.

Лаборант, рухливий, бадьорий чоловік, здвигнув плечима.

– Пробачте, але нічого не вийде. Пан Томеш сьогодні не може ані на секунду.

– Робите кракатит? Лаборант недовірливо пирхнув:

– А що вам до того?

– Я повинен... застерегти його. Поговорити з ним і щось йому віддати.

– Дайте мені, я передам йому.

– Ні... я можу цю річ віддати лише йому самому. Скажіть...

– Ну то залишіть її собі. – Чоловік у білому халаті повернувся і хотів було йти.

– Стривайте! – крикнув Прокоп. – Передайте ось це. Скажіть йому... скажіть... – Він вийняв з кишені того пом’ятого пакунка і просунув крізь грати. Лаборант узяв його підозріливо двома пальцями, і Прокопові здалося, ніби він у цю мить відірвав щось від себе. – Скажіть йому, що я тут чекаю, що прошу його вийти сюди.

– Я йому це передам, – сказав лаборант і зник.

Прокоп сів на тумбу. По той бік огорожі стояла мовчазна тінь і стежила за ним. Похмура ніч; голі віти дерев простягалися в тумані; було холодно й вогко.

За чверть години підійшов до огорожі невиспаний хлопець з блідим, ніби із сиру, обличчям.

– Пан інженер переказав, що він дуже дякує, але вийти не може і що вам не варто ждати на нього, – як автомат, повідомив хлопець.

– Стривайте! – нетерпляче промовив Прокоп. – Скажіть йому, що я повинен з ним поговорити; тут ідеться... про його життя. І що я дам йому все, що він забажає... тільки хай назве мені ім’я й адресу тієї дами, від якої я приніс йому пакунка. Розумієте?

– Пан інженер казав, що дуже дякує, – сонно повторив хлопець, – і що вам не варто чекати...

– Так, так, дідько б його взяв, – процідив Прокоп крізь зуби. – Скажіть йому, хай прийде сюди, бо інакше не зрушу з місця. І нехай кине роботу, бо... у нього все злетить у повітря, розумієте?

– Еге ж, – тупо промовив хлопець.

– Хай... хай вийде сюди. Хай дасть мені адресу, і я... і я все йому залишу, розумієте?

– Так.

– Ну то йдіть, ідіть швидше, хай вам чорт!..

Прокоп чекав у гарячковій нетерплячці. Чи це не йде хтось там, за огорожею? Він пригадав Демона, що, насупившись і скрививши сині губи, дивиться на блакитні іскри своєї станції. А цей ідіот Томеш усе не йде! Щось робить і не знає, що його бомбардують, що він квапливими руками сам собі готує загибель і... Чи не йде хтось там? Ні, нема нікого.

Прокопа струшує хрипкий кашель. “Усе тобі віддам, божевільний, коли прийдеш і скажеш мені її ім’я! Я вже не хочу нічого, тільки б її розшукати. Всього зречусь, тільки залиши мені це єдине!” Він утупився очима в далечінь: вона стоїть, прикрита вуаллю, в ногах – сухе листя, бліда і дивно поважна в цій сірій темряві. Стискує на грудях руки, стоїть без пакунка і дивиться на нього глибокими пильними очима; холодна мжичка зросила її вуаль і горжетку. “Ви були до мене незабутньо ласкаві”, – тихо шепоче вона. Він звів до неї руки і зайшовся від лютого кашлю. О-о! Невже ж ніхто не прийде?

Він кинувся до огорожі і хотів перелізти через неї.

– Стій на місці, бо стрілятиму! – крикнула тінь за огорожею. – Що вам тут потрібно?

Прокоп відійшов.

– Будьте ласкаві, – прохрипів він розпачливо, – скажіть панові Томешу... скажіть йому...

– Самі скажіть йому, – нелогічно заперечив вартовий, – тільки забирайтеся геть звідси!

Прокоп сів на тумбу. “Можливо, Томеш прийде, коли в нього знов нічого не вийде? Я певен, що йому не вдасться виготовити кракатит, тоді він прийде сам і покличе мене...”

Він сидів, згорбившись, мов прохач.

– Послухайте, – сказав він, – я вам дам... десять тисяч, коли... пустите мене всередину.

– А я накажу вас заарештувати, – пробурчав різкий і невблаганний голос.

– Я... я... – затинався Прокоп, – я хочу лише розпитати про адресу, розумієте? Я хочу лише знати... Я вам віддам усе, коли ви зробите це для мене. Ви... ви одружені й маєте дітей, а я, сам... Хочу лише розпитати...