Станіслав Лем - Голос Неба

Нашу бунтівливу четвірку одразу викликали до Вашінгтона; там з нами розмовляли і поодинці, і з усіма разом; крім Раша, Макмагона й нашого генерала (з яким я тільки тоді познайомився особисто), з’явилися ще й президентські радники у справах науки, й з’ясувалося, що наше подальше співробітництво у Проекті є вкрай необхідним. Белойн — цей дипломат і політик — сказав на одній з таких нарад, що, оскільки Іні користується цілковитою довірою, а йому довіряють тільки на чверть, то нехай тепер Іні залучить кращих фахівців і сам керує Проектом. Коли такі слова зарясніли в наших виступах, до нас почали ставитись як до дітей — пустотливих вередунів, та все ж загальних улюбленців. Не знаю, як іншим, а з мене вже досить було цього Проекту.

Якось увечері до мене в готель прийшов Белойн, котрий того дня мав приватну зустріч з Рашем віч-на-віч, і пояснив мені причини цих нескінченних умовлянь. Радники були переконані, що Трекс — це лише випадкова поразка в успішній серії експериментів, яка розпочинається, що він, власне, виразно засвідчує — наступні дослідження будуть плідними, і тому вони є тепер буквально нашою raison d’etre, [55]інтересами державної ваги, питанням життя і смерті. Хоча такі міркування я вважав абсурдними, подумавши, я дійшов висновку, що ми, власне, можемо повернутися, якщо тільки адміністрація виконає наші умови. Ми з Белойном негайно почали їх формулювати. Я зрозумів, що не матиму спокою і не зможу повернутися до моєї чистої безгрішної математики, якщо без мене робота у Проекті все-таки триватиме. Адже моя віра в хе, що Відправники забезпечили зоряний код від небажаного втручання, була саме вірою, а не знанням чи твердим переконанням. Зрештою, я дуже стисло висловив це Белойнові; хай же справдиться афоризм Паскаля про вутлу тростину. Якщо ми не зможемо протидіяти, то принаймні хоч знатимемо про все.

Порадившись учотирьох, ми зрозуміли й те, чому Проект не віддали армії. Вона виховала для себе особливу расу вчених — так би мовити, під столом: вони виконували нескладні завдання, були обмежено самостійними. Знаючи, від чого почати й де скінчити, чудово робили своє. Але космічні цивілізації, мотиви їхніх дій, животворні ефекти сигналу, зв’язок між ними і його змістом, — усе це було для них чорною магією. («Щоправда, і для нас теж», — зауважив як завжди в’їдливий Раппопорт). Врешті-решт, ми погодилися й далі працювати; нас послухали — доктор права Вільгельм Іні зник із Проекту (це була одна з наших умов), хоч його негайно замінила інша цивільна особа, містер Х’юджес Фентон. Таким чином, ми поміняли шило на швайку. Бюджет було збільшено, людей з Контрпроекту (ним ми теж грізно потрясали перед трохи сконфуженими покровителями) ввели до наших дослідницьких груп, а він сам, здається, перестав існувати, хоч згідно з офіційною версією ніколи й не існував. Отже, зігнавши злість, надискутувавшись, поставивши умови, які мали бути скрупульозно дотримані, ми повернулися «додому» — в пустелю, і так розпочався, вже після Нового року, черговий, останній період в історії «Голосу Неба».

Таким чином, усе пішло по-старому, — тільки й того, що одне нове обличчя з’явилося на засіданнях Ради — Х’юджеса Фентона, названого невидимкою, — він умів бути майже непомітним, і не тому, що був невеличкий, а тому, що намагався триматися в тіні. Зима в пустелі означає часті бурі, але піщані, а не дощі, які випадали надзвичайно рідко. Ми легко повернулися до попереднього трибу роботи, власне, й життя; я знову ходив вечорами побалакати з Раппопортом, знов часом зустрічав у нього Ділла, мені вже видавалося, що Проект — це і є справжнє життя, що одне скінчиться разом з другим.

Єдиним нововведенням були щотижневі робочі конференції, зовсім неофіційні, на них по черзі обговорювалися різноманітні теми, — наприклад, такі, як перспективи керованої еволюції розумних істот.

Що це нам обіцяло? Нібито — вихід на шляхи анатомії, фізіології, а через них — і цивілізації Відправників. Однак у суспільстві, що досягло такої ж фази розвитку, як наше, з’являються довготривалі протилежно спрямовані тенденції, що їхніх віддалених наслідків не можна передбачити. З одного боку, вже сформовані інструментальні технології справляють вплив на існуючу культуру і певною мірою змушують людей адаптуватися до їхніх потреб, підпорядкуватися їм. Так з’являються ознаки інтелектуального суперництва людини з машиною, а також їхніх різноманітних симбіозів, — і інженерна психологія та фізіоанатомія викривають «вразливі місця», незадовільні параметри людського організму, звідки вже прямий шлях до планування відповідних «удосконалень». Саме звідси бере початок думка про створення «кіборгів» — частково складених із штучних органів людей, спеціально призначених для роботи в Космосі й дослідження планет з природними умовами, не схожими на земні; думка про безпосереднє підключення людського мозку до машинної пам’яті, про побудову таких пристроїв, які забезпечують ще недосяжний рівень єдності людини з механізмом у фізичному й інтелектуальному відношенні.