Станіслав Лем - Голос Неба

— Цивілізаційної стагнації?

— Ні, просто шляхом затримки у розвитку фізики.

Раппопорт звинуватив мене у «неусвідомленому фрейдизмі». Він сказав, що, як вихованець пуританської родини, я накидаю світові власні упередження. По суті, я не звільнився від бачення всього в категоріях Гріхопадіння й Спасіння. А оскільки землян я вважаю безнадійно пропащими грішниками, то Спасіння переношу в Галактику. Мої прокляття скидають у пекло людей, — однак не зачіпають Відправників, які залишаються бездоганно добрими й невинними. Та саме в цьому моя помилка. Думаючи про них, треба, насамперед, запровадити поняття «порогу солідарності». Будь-яка думка рухається в напрямку дедалі універсальніших узагальнень; і це правильно, бо Космос «схвалює» саме такі дії, — той, хто належним чином робить узагальнення, може заволодівати світом у що далі, то більших масштабах.

Еволюційна свідомість, або розуміння того, що дух виникає у процесі гомеостатичного піднесення проти ентропійної течії, дає змогу почуттям солідарності охопити еволюційне дерево, яке народило розумну істоту. Але солідарністю не можна охопити всього дерева еволюції, бо «вища» істота неодмінно мусить живитися «нижчими». Необхідно десь провести межу солідарності. На Землі ніхто ніколи не проводив її нижче того розгалуження, де рослини відокремлюються од тварин. Зрештою, практично не можна вважати, наприклад, комах охопленими солідарністю. Якби ми знали, що з якихось причин для успішного обміну сигналами з Космосом конче потрібно винищити всіх земних мурашок, напевно, ми вирішили б, що «варто» пожертвувати мурашками. Отож ми, на нашому рівні розвитку, можемо бути для Когось мурашками. З погляду вищих істот, необов’язково охоплювати солідарністю таких планетарних амеб, як ми. Може, вони мають щодо цього переконливі аргументи. Може, знають, що, згідно з галактичною статистикою, земний тип психозоїка заздалегідь приречений на неприхильність техноеволюції, отже, додаткова загроза нашому існуванню не є чимось таким уже жахливим, бо й так «нічого путнього з нас не вийде».

Я викладаю тут зміст наших нічних розмов напередодні експерименту, але не їхній послідовний стенографічний запис, бо докладно я їх не пам’ятаю і не знаю, коли саме Раппопорт розповів мені отой епізод із своїх європейських поневірянь, про який я згадував вище. Це, здається, було тоді, коли ми вже покінчили з генералами, але ще не почали шукати потаємні пружини близького епілогу. Тоді я сказав йому приблизно от що:

— Докторе Раппопорт, ви помиляєтеся ще більше, ніж я. Ви зробили з Відправників «вищу расу», яка солідаризується лише з «вищими формами життя» в Галактиці. Для чого ж тоді вони намагаються поширювати біогенезис? Навіщо їм сіяти життя, якщо вони могли б проводити політику експансії та колонізації планет? Ми обидва просто не здатні у своїх міркуваннях вийти за межі доступних нам понять. Можливо, ви маєте слушність, і я тому шукаю причин нашої поразки на Землі, що мене так виховували з дитинства. Єдине, що замість « людської вини», на мою думку, у глухий кут нас завів стохастичний процес. А ви, утікач із країни вбитих, завжди надто сильно почували власну безневинність перед лицем загибелі й тому шукаєте джерела катастрофи десь поза Землею — у середовищі Відправників. Не ми самі до цього призвели — вони зробили це за нас. Так закінчується будь-яка спроба трансценденції. Нам потрібен час, якого в нас уже не буде.

Я завжди говорив, що коли б знайшовся достатньо розумний уряд, який прагнув би витягти з ями все людство, а не тільки свій народ, може, ми б усі з неї врешті вилізли. Але кошти федерального бюджету були завжди до послуг лише дослідникам «нової зброї». Коли я говорив політикам, що треба задіяти антропологічну «crash program», [52]будувати машини для моделювання соціоеволюційних процесів за такі ж гроші, які витрачаються на ракети й антиракети, вони посміхалися й знизували плечима. Ніхто цього всерйоз не сприймав, і можу тепер хіба що відчути гірку втіху з того, що я таки мав слушність. Слід було насамперед дослідити людину, визнати її пріоритет. Ми не дослідили її, а того, що ми знаємо про неї, недостатньо, врешті-решт, треба признатися собі в цьому. Ignoramus et ignorabimus, [53]бо вже не маємо часу.

Шановний Раппопорт вже не намагався заперечувати, а провів мене — п’яненького — до моєї кімнати.

Перш ніж ми розійшлися, він сказав:

— Пане Хогарт, даремно ви так засмучуєтесь. Без вас усе скінчилося б так само погано.