Станіслав Лем - Голос Неба

Марно я роздивлявся довкола, шукаючи, куди йти далі, — коридор закінчувався трохи розширеним глухим закутком. Збоку, на рівні голови, виднілися залізні дверцята, і, коли Гротіус одімкнув їх, у грубому мурі відкрилася подібна до амбразури ніша. Обидва мої супутники відступили, щоб я міг заглянути всередину. З другого боку отвір закривало щось схоже на червонясту блискучу кахлю або шмат м’яса, щільно притиснутий до грубої шибки. Через капюшон, що закривав моє обличчя, через шар кисню, який рівномірно надходив з балона, я відчув шкірою чола і щік немовби доторк. Мені здалося, що то не було просто наслідком спеки. Пильніше приглядаючись до червонястої маси, я спостеріг дуже повільний, не зовсім рівномірний рух наче обдертої зі шкіри і притуленої до скла підошви величезного слимака, що намагався повзти, марними зусиллями скорочуючи м’язи. Ця маса за шибкою, здавалося, тиснула на неї з неймовірною силою, — «слимак» повзав на місці повільно, але безупинно.

Гротіус ввічливо, але рішуче відсторонив мене від ніші, знову замкнув броньовані дверцята й дістав з речового мішка, що висів у нього через плече, скляну колбу, всередині якої повзало кілька звичайних кімнатних мух. Коли він впевненим і водночас урочистим рухом підніс колбу до замкнених дверцят, мухи спершу знерухоміли, а потім розправили крильця й наступної миті закружляли в колбі чорними оскаженілими кульками, — мені здалося навіть, що я чую їхнє пронизливе дзижчання. Він підніс колбу до дверцят іще ближче, — мухи почали товктися дужче, — тоді поклав колбу в мішок, повернувся й пішов коридором назад.

Так я, нарешті, довідався, звідки пішла назва. Просто Пан Мух був Жаб’ячою Ікрою у більшій кількості, ніж двісті літрів; зрештою, Жаб’яча Ікра поступово перетворювалася на Пана Мух, а щодо цього справді дивовижного ефекту з мухами, то ніхто не мав найменшого уявлення про його механізм, тим більше, що, крім мух, подібним чином поводилися лише нечисленні перетинчастокрилі. Павуки, жуки й багато інших комах, яких біологи терпляче приносили до ніші, взагалі не реагували на присутність речовини, розігрітої внутрішніми ядерними реакціями. Говорили про хвилі, промені, мало не про телепатію. У мух з ураженими за допомогою фармакологічних засобів черевними нервовими вузлами ефект не проявлявся. Але встановлення цього факту ще нічого не пояснювало. Бідолашних мух одурманювали наркотиками, вирізали їм по черзі все, що тільки можна, знерухомлювали то ніжки, то крильця, але врешті довідалися тільки про те, що грубий шар діелектрика успішно екранує ефект. Отже, він не був «чудом», а мав фізичну природу. Ще б пак! Але й далі було невідомо, що спричинює такий ефект. Мене запевняли, що це з’ясується, — над цим працювала окрема група біоніків і фізиків. Коли вона щось і з’ясувала, мені й досі про це нічого невідомо.

Втім, Пан Мух не був небезпечний для живих організмів, що перебували поблизу від нього; навіть з мухами кінець кінцем нічого поганого не сталося.

Коли настала осінь (тільки за календарем, бо сонце, як і в серпні, високо стояло над пустелею), я знову, хоч не можна сказати, що з новими силами, взявся до розшифрування коду. На те, що в Проекті вважалося найбільшим досягненням і з технічного погляду, зрештою, таким і було, — синтез Жаб’ячої Ікри, — я у своїх розмірковуваннях не тільки не зважав, а й свідомо це обминав, наче мав той особливий продукт за артефакт. Ті, хто його створив, закидали мені, що мною керує ірраціональне упередження, породжене моєю відразою до цієї речовини з якихось особистих причин — хоч як смішно це звучало. Припускали також, — той-таки Ділл, — що драматичний священний ореол, яким члени обох колективів оточили «ядерний слиз», викликав у мені скепсис до Пана Мух або що мене обурили емпірики, які до однієї таємниці — самого коду — додали другу, отой витвір невідомого призначення.

Я не міг погодитися з цим, бо й ефект Ромні теж збільшив сферу нашого незнання, але саме в ньому я вбачав — принаймні тоді — певний шанс зрозуміти позицію Відправників, а через неї — і зміст самого послання. Сподіваючись збагатити свою винахідливість, я проштудіював безліч праць, присвячених історії розшифрування генетичного коду людини і тварин. Часом мені невиразно здавалося, що паралеллю до явища, над яким я розмірковував, є ота «подвійність» кожного організму, який воднораз є й собою, й носієм дійової інформації, адресованої майбутнім часам і наступним поколінням.