Станіслав Лем: Голос Неба

Я добре знаю, що все, про що я тут пишу, незначною зміною акцентів можна обернути мені на користь, — і котрийсь із моїх біографів згодом намагатиметься це зробити. Він доведе, що я упокорив свою вдачу інтелектом, назвавши це героїчною перемогою, а паплюжив себе, бо прагнув до самоочищення. Така праця спрямована стежками Фрейда, який став Птолемеєм психології, бо тепер кожен може услід за ним витлумачувати людські феномени, зводячи епіцикли на епіциклах: та будова як естетична щось промовляє нам. Ідилічну версію людини він замінив гротеском, не розуміючи, що залишається в’язнем естетики. Так, начебто йшлося про те, щоб в антропології замінити оперу трагікомедією.

Хай же мій посмертний біограф не обтяжує себе; я не потребую апології, і всі мої розумові зусилля породжені цікавістю, без домішку почуття провини. Я хотів зрозуміти — тільки зрозуміти, не більше. Адже безкорисливість зла служить людині єдиною підставою для теологічної аргументації; теодицея відповідає на запитання, звідки взялася властивість, що походить ні від Натури, ні від Культури. Розум, повсякчас заглиблений у матерію гуманістичного досвіду і тому антропоцентричний, зрештою, може погодитися з картиною сотворіння світу як із трохи моторошним жартом.

Приваблює думка про Творця, який просто собі бавився; але ми опиняємось тоді в зачарованому колі: ми уявляємо собі творця злостивим не тому, що він нас зробив такими, а тому, що ми самі такими є. Тим часом ота другорядність і абсолютна порівняно з Космосом мізерність людини, про яку нам говорить наука, робить маніхейський міф аж банально примітивним. Іншими словами: якби мало статися оте сотворіння світу, — чого мій розум, зрештою, не може припустити, — той рівень знань, який для цього конче потрібен, сягає так високо, що для дурнуватих жартів місця вже не залишається. Адже, — і в цьому, власне, полягає моє кредо, — щось подібне до досконалої мудрості зла — неможливе. Логіка підказує, що Творець не може бути дрібним пройдисвітом, маніпулятором, який іронічно бавиться з тим, що створює. Те, що ми вважаємо наслідком зловмисного втручання, можна зрозуміти тільки як звичайний прорахунок, як помилку, але в такому випадку ми вступаємо в царину неіснуючої теології неповноцінних богів. Тож сферою їхньої практики як творців є, власне, ніщо інше, як терен моєї життєвої діяльності, а саме — статистика.

Кожна дитина несвідомо робить відкриття, на грунті яких виросли світи Гіббса й Больцмана, [2]оскільки дійсність постає перед дитиною як безліч можливостей, і кожну з них можна вирізнити й спонукати до виявлення так легко, ніби це відбувається само собою. Дитину оточує безліч віртуальних світів, їй зовсім чужий космос Паскаля — застиглий труп, що рухається розмірено, як маятник у годиннику. Закостенілий спосіб думання зрілих років знищує оте первісне багатство. Якщо це зображення дитинства здається однобічним, хоча б тому, що дитина своєю внутрішньою свободою завдячує незнанню, а не свідомому вибору, то, зрештою, таким є будь-яке зображення. Після того, як моя дитяча уява зазнала поразки, мені все ж залишилося дещо у спадок — несхитне несприйняття дійсності, що нагадувало скоріше лють, аніж байдужість. Уже той мій сміх був символічним запереченням, хтозна, чи не рішучішим за самогубство. Признаюся в цьому, вже маючи за плечима шістдесят прожитих років; а математика була лише віддаленою похідною такої моєї життєвої позиції. Вона була моєю другою втечею.

Я говорю в переносному розумінні, — але прошу вислухати мене. Я зрадив умираючу матір, тобто всіх людей, завдяки своєму сміху я опинився на боці могутнішої од них, хоча й відразливої, сили, бо не бачив іншого виходу. Але потім мені стало зрозуміло, що й цього нашого ворога, який є всюди, який у нас самих звив собі гніздо, я так само можу зрадити, принаймні якоюсь мірою, бо математика незалежна від світу.

Час продемонстрував мені, що я знову помилився. Насправді стати на бік смерті проти життя і на бік математики проти світу — неможливо. Це означатиме тільки власну загибель. Хоч би що ми робили, ми робимо це в житті, і математика — теж не ідеальна схованка, оскільки її оселя — мова. Ця інформаційна рослина пустила коріння у світ і в нас. Таке порівняння завжди жило в мені, навіть тоді, коли я не вмів іще перекласти його на мову доказів.

У математиці я шукав того, що мало вартість у дитинстві, — багатства світів, — і це давало змогу легко поривати зв’язки зі світом, що в ньому мусимо жити, наче позбавляла його сили, існуючої також і в нас, лише прихованої в такій мірі, щоб ми могли про неї забувати. Але згодом, я, як і кожний математик, із подивом переконувався, яка ж разюче несподівана й неймовірно багатогранна ця діяльність, що спочатку скидалася на гру. Розпочинаєш її, явно й недвозначно відділяючи думку від дійсності, арбітральними рішеннями, що своєю категоричністю дорівнюють акту творення, досягаєш термінологічних визначень, які мають відмежувати нас від того людського юрмища, серед якого нам доводиться жити.