Станіслав Лем - Голос Неба

Він запам’ятав юнака, котрий, підбігши до німця-поліцая, кричав, що він не єврей, — але кричав це по-єврейському (на ідиш), бо, певно, не знав німецької. Раппопорт відчув божевільний комізм цієї ситуації і раптом зрозумів, що найважливіше для нього тепер — це до останньої миті зберегти ясний розум, що дасть йому сили з інтелектуальної дистанції ставитися до вищеописаної сцени. Для цього він повинен був — Раппопорт не поспішаючи, діловито пояснював мені це як людині «з іншого континенту», котра в принципі не здатна анічогісінько зрозуміти в таких переживаннях, — знайти у навколишньому світі якусь цінність, те, на що можна було б спертися, а оскільки це було абсолютно неможливо, він вирішив повірити у перевтілення. Йому досить було не втратити цієї віри якихось п’ятнадцять-двадцять хвилин. Але, абстрагуючись від усього, він не зміг би цього досягти, тому в групі офіцерів, які стояли трохи віддалік від місця екзекуції, Раппопорт вибрав одного, що на вигляд чимось вирізнявся з-поміж інших.

Він змалював його мені так, наче бачив його перед собою на фотографії, — молодий, досконалої статури бог війни, високий, ставний, у польовому кителі, срібна облямівка якого немовби трохи посіріла чи обсмалилася від жару; офіцер був у повній амуніції — на шиї, під коміром, залізний хрест, на грудях бінокль у футлярі, на голові каска, револьвер у кобурі, для зручності зсунутий до пряжки пояса; рукою у рукавичці він тримав носовичок, чистенький, акуратно складений, час від часу прикладаючи його до носа, бо екзекуція тривала вже так довго — з самого ранку, — що полум’я у кутку подвір’я охопило трупи розстріляних раніше, і звідти тягло гарячим смородом горілого тіла. Втім, — Раппопорт не забув навіть про це, — солодкавий трупний чад у повітрі він зауважив аж тоді, коли побачив отой носовичок у руці обраного ним офіцера. Раппопорт сказав собі, що у ту ж мить, коли його застрелять, він перевтілиться в цього німця.

Він прекрасно усвідомлював, що його задум — цілковите безглуздя, навіть з погляду будь-якої метафізичної доктрини, зокрема, й учення про переселення душ, бо «місце в тілі» було вже зайняте. Але чомусь це йому не заважало, навпаки, що довше й жадібніше вдивлявся він у свого обранця, то міцніше чіплявся за ту свою думку, яка мала бути його опорою до останньої хвилини, так, наче й справді дістав підтримку від того молодика. Той повинен був йому допомогти.

Раппопорт говорив цілком спокійно, але мені здалося, що в його словах вчувалося наче якесь захоплення «молодим богом», котрий так досконало диригував усією операцією, стоячи на місці, не горлаючи, не впадаючи у напівп’яний транс биття й знущання, в якому перебували його підлеглі з залізними бляхами на грудях. У ту хвилину Раппопорт збагнув навіть те, що солдати чинять так, щоб заховатись від своїх жертв у ненависті до них, а викликати у собі ненависть без брутальних дій вони не змогли б. Вони били євреїв прикладами, бо кров мала текти з розчереплених голів, засихаючи корою на обличчях і роблячи їх потворними, нелюдськими, — бо інакше (я повторюю Раппопортові слова) у душах катів могла б утворитися шпаринка, звідки вихлюпнулися б жах або жалість.

Проте молодий бог у кітелі із сріблясто-сірою облямівкою не потребував жодних особливих прийомів, щоб діяти досконало. Він стояв на невеликому підвищенні, із своїм білим носовичком і тулив його до носа рухом, в якому було щось салонно-дуельне, — добрий господар і вождь у одній особі. У повітрі літала сажа, роздмухана жаром від пожежі; за грубими мурами, у заґратованих вікнах без шиб гоготіло полум’я, але жодний пластівець сажі не впав на офіцера й на його білий носовичок.

Спостерігаючи таку досконалість, Раппопорт на якусь часину забув про себе, аж тут раптом розчинилася брама і на подвір’я в’їхала група кінооператорів. По-німецькому було віддано якісь накази, й постріли одразу ж затихли. Раппопорт так і не дізнався, що сталося, — ні тоді, ні згодом. Можливо, німці мали намір зняти гору трупів, щоб вставити ці кадри до кінохроніки, яка приписала б цю екзекуцію ворогові (усе це відбувалося поблизу Східного фронту). Розстріляних євреїв видали б за жертв більшовиків. Може, знімальна група й приїхала з цією метою, Раппопорт, однак, навіть не пробував щось пояснити, а тільки розповідав про те, що бачив.

Одразу після цього його спіткала невдача. Усіх, хто лишився живий, вишикували в шеренгу і зняли на плівку, а тоді офіцер з носовичком викликав одного добровольця. Раппопорт одразу ж відчув, що мусить зголоситися. Він не знав до ладу, чого, власне, має зробити це, однак передчував, що, коли не зробить цього, з ним станеться щось жахливе. Була мить, коли уся сила внутрішнього рішення мала спонукати його ступити крок уперед, — але він навіть не зворухнувся. Офіцер дав їм тоді п’ятнадцять секунд на роздуми і, повернувшись до них спиною, півголосом недбало розмовляв із якимось молодиком.